Я, напевно, як і багато інших, дізнався про нього завдяки фільму Фолькера Шльондорфа «Бляшаний барабан» (1979) — екранізації однойменного роману, що приніс Грассу світову славу. Тому спробую розповісти про один момент із роману, який отримав у фільмі блискуче втілення, а також вразив мене і на папері, й на екрані.
«На моїй картинці їх троє. Вони грають у скат. Тобто кожний тримає карти, як добре дібране віяло, але дивиться не у свої козирі /.../, а в об’єктив. Янова долоня плиском лежить на столі поряд із дрібними грішми, тільки випростаний вказівний палець кудись показує; Мацерат уп’явся нігтями в скатерку; матуся дозволила собі невеличкий і, як мені здається, досить вдалий жарт: вона відкрила одну карту і показує її в об’єктив, але так, щоб інші два партнери ту карту не бачили. Як же легко, одним-однісіньким рухом, просто показавши чирвову даму, можна відродити давній невинний символ! Бо хто ж не присягався у вірності дамі свого серця!»
Вересень 1939 року. Яна Бронського (Даніель Ольбрихський) разом із рештою захисників Польської пошти в Данцигу поставили до стіни з піднятими руками. Ліворуч — чоловік у касці, праворуч — у кашкеті, Ян — з непокритою головою. Він трохи опускає руки і, крадькома усміхнувшись, повертає ліву долоню. В ній чирвова дама. Ян показує на неї очима своєму гаданому синові Оскару, котрого один зі штурмовиків відносить на собі з місця бою. Це останній погляд: нацистські ополченці розстріляють усіх, хто боронив Пошту.
Березень 1945 року. Альфред Мацерат (Маріо Адорф) стоїть із піднятими руками в підвалі, куди щойно увірвалися радянські солдати. У дальньому кутку гвалтують сусідку-удову, до стіни притислася на смерть перелякана друга Альфредова дружина Марія з малим сином Куртом. Оскар, нащадок чи то Яна, чи то Мацерата, зі своїм барабаном — на руках у молодого солдата з монголоїдними рисами (за романом — «калмика»). У Оскара в руці партійний значок зі свастикою, підібраний цікавим барабанщиком із земляної долівки. Оскар повертає значок власникові, заганяючи його шпилькою в ту ж таки ліву долоню свого чи то батька, чи то вітчима. Альфредові вдається опанувати себе, але, щойно вояк відвернувся, він намагається проковтнути значок, починає задихатися, розмахуючи руками, кидається по підвалу, спантеличений «калмик» кричить: «Хенде хох!» і випускає кілька черг із автомата. Мацерат падає мертвий серед розкиданих бляшанок.
Сприйняття Оскара, вічної дитини, в романі відштовхується від їхніх окремих подробиць, фрагментів, що мають пояснити ціле. У фільмі таких значущих дрібниць лише дві, й вони набирають максимальної смислової ваги.
Карти з’являються в найдраматичніші моменти Оскарового життя: гра триває на його третій день народження, після якого він відмовився рости, на поминках по його померлій від риби і небажаної вагітності матері Агнес, під час штурму пошти — коли Ян, Оскар і важкопоранений комендант Кобиєла під кулями намагаються розіграти азартну партію. Карта в руці Яна перед розстрілом — жест, позичений у романної Агнес, нагадує про Оскарову матір — та його, Янову, кохану жінку, це останній заклик, що поєднує Оскара, Яна, Агнес у єдине ціле.
Натомість сценам за участю нацистів властива певна похмура комічність. Їхня символіка взагалі не є частиною гри, зокрема гри метафоричної, — тож і вбиває буквально. Оскар ніби таврує Мацерата, і той, колишній тиловик-активіст, котрий не встиг задихнутися, бо був застрелений, гине у недоладний спосіб, і усе виглядає як чергова Оскарова витівка, насправді ж — злий жарт історії: Альфред убитий навздогін вірою, якої вже зрікся.
І карта, і значок — поширені, звичні предмети. Дві буденні крапки на початку та наприкінці війни. Від усіх колод, що розпечатували колись в оселі Мацератів, лишилася чирвова дама. Свастик більш ніж достатньо: на штандартах, прапорах, трибунах, нарукавних пов’язках. Зрештою, потік скорчених хрестів сходить нанівець, зменшившись до розміру маленького значка в руці переляканого Мацерата, єдиної свастики, яку не встигли прибрати геть, проте навіть ця малопомітна мініатюра стає згубною.
Останній жест Яна Бронського завдяки фіксованому крупному плану є глибоко інтимним, це послання для одних лиш Оскарових очей. Загибель же від значка стається при свідках, майже як вистава, мабуть, інакше й бути не могло, з огляду на демонстративність нацистського стилю, але жодної значущості: пересічний, дурний інцидент на великій війні. Натомість чирвова дама робить історію загальнолюдською, бо кадр з цією картою в руці приреченого на смерть фокусує в собі драму Оскарової родини, а через неї — й катастрофу довоєнної Європи.
У такому протиставленні інтимності та масової посередності, гри і штампу, щемливої втрати й гротескового самознищення — найточніший вирок фашизмові.
