Читаючи роботи Платона про смерть Сократа, почуваєшся вкрай суперечливо.
Як відомо, в 399 р. до н. е. троє афінських громадян подали в суд скаргу на Сократа, звинувативши його, за Діогеном Лаертським, у тому, що він «не визнає богів, яких визнає держава, а вводить нові божества. Він також винен у розбещуванні молоді». Карою за це була смерть.
Розв’язка відома, проте Сократу пощастило мати такого учня, як Платон — той записав промови свого наставника в суді й відтворив останній діалог Сократа з Крітоном у в’язниці напередодні здійснення вироку.
Але якщо виступи в суді —це, звісно, взірець громадянської риторики, в них багато чого звучить актуально й сьогодні, то з діалогом «Крітон» усе складніше.
Крітон приходить у в’язницю до свого друга, аби вмовити його втекти. Тюремники візьмуть хабар, човен напоготові. Але Сократ відмовляється. Деякі аргументи, які він наводить, на моє ліберальне око виглядають неприйнятно. Наприклад:
«Треба шанувати батьківщину більше, ніж матір, більше, ніж усіх предків... вона над усе дорога, над усе священна... її треба шанувати, їй поступатися, їй коритися, коли вона розгнівана, більше, ніж батькові».
Звісно, захист батьківщини й дотримання законів украй важливі, але як же цінність людського життя? Батьківщина — це ще й держава; а держава далеко не завжди чинить справедливо, надто ж у випадку з Сократом.
До того ж, яка вже тут цінність окремого життя, якщо навіть у передовій Афінській демократії людина офіційно могла належати іншій людині — як стіл, наділ землі або худоба? До речі, в «Крітоні» в одному місці обов’язок раба перед господарем наводиться як аргумент.
Жахливий час, жахливі закони.
Але кількома сторінками нижче між іншим з’ясовується, що на процесі Сократ міг, якби схотів, просити, щоб його вислали у вигнання.
Тобто він свідомо прирік себе на смерть.
Чому?
Саме тому, що ані на мить не сумнівався в своїй правоті. Знав, що суд несправедливий. І закарбував цю несправедливість назавжди, разом зі своєю відданістю власним принципам.
Отакий урок: навіть якщо всі проти тебе, навіть якщо закон готовий тебе розчавити, а суспільство — відвернутися, це ще не означає, що твої переконання помилкові.
І рота, буває, крокує не в ногу.
І цілий народ здатен скоїти злочин.
«Але був один, що не стріляв».
