Моя історія з Чернігівським молодіжним театром дещо сентиментальна; такі собі мініатюрні пошуки втраченого часу.
Їхню виставу «Лоліта» я побачив, будучи ще абітурієнтом Театрального, і написав більш-менш пристойної якості рецензію, прикрашену нетиповими для критика метафорами. Головному режисеру театру, Геннадію Касьянову, та стаття настільки сподобалася, що він запросив мене в гості. Я, звісно, з радістю погодився, бо люблю подорожувати, а Чернігів усього лише в парі годин автобусом від Києва.
Але — я тоді був повен юнацького шалу, суперечливих бажань і необов’язковості, що випливала з двох вищезазначених факторів. І таки не поїхав.
І ось минає 23 роки. Сідаємо у маршрутку разом з чудовим київським художником і сценографом Борисом Фірцаком. Їдемо на прем’єру «Степового вовка» за романом Германа Гессе.
Бачу Десну з лісистими берегами, білі козацькі церкви, старовинні гармати на дитинці. Бачу цей неймовірно затишний, невеличкий театр, схожий на шкатулку з дитячими коштовностями. Ту рецензію там досі пам’ятають і зберігають в архіві. Бачу «Степового вовка», доречно перетвореного на чорну комедію. Розумію, наскільки тут добре.
І ще розумію, що треба було приїздити 23 роки тому.
Не жалкую, втім.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День», Чернігів — Київ
