У нас культура є жертвою. Коли культура є жертвою в країні, то з часом жертвою стає сама країна, люди, і саме середовище. Вбивча фраза «культура – не формат» на деяких телеканалах призвела до того, що ми отримали велику кількість розважального продукту, масу політичних ток-шоу, які просто переливають воду з пустого в порожнє. Суть ток-шоу в тому, щоб учасники просто виговорилися, і все. При цьому вони нічого для суспільства корисного не виробляють, не створюють, не генерують.
А мистецтво має дуже велику вагу. Воно нібито й не випікає хліб, який можна взяти в руки і з’їсти, але воно завжди займається «випіканням» духовних людей, духовного середовища. Коли ми слухаємо вірші, читаємо книгу чи дивимося, виставу чи фільм – ми змінюємося, адже мистецтво нас змінює.
Сьогодні формуючи політику телеканалу, перевагу віддають рекламі «спідньої білизни», а не культурним проектам чи рекламі культурних подій. Люди купують «спідню білизну», збагачуючи бізнес, а задача бізнесу – збільшення площі збуту, а значить більший прибуток, а не формування культурної нації. Але яка буде естетизація, що буде далі? Що ми отримуємо під впливом такої реклами? Кого ми виростимо на такому продукті?
Телебачення – це певний інструмент вирощування. Відсутність на каналах культурних програм, сучасного, молодіжного, театрального мистецтва говорить про низький рівень тих, хто формує цю політику. Це говорить про дуже слабку і безхребетну політику держави у сфері формування нації, яка дозволяє, даючи спочатку ліцензії цим каналам, займатися таким безчинством. Це злодійство у перспективі проти держави, проти людей, проти народу. Ми сьогодні показуємо якийсь дешевий ролик, бо хтось за нього приніс гроші. І завтра серед нас буде маса людей, яким здаватиметься, що це добре. Люди до цього звикають. І коли з’являється якась культурологічна програма, їхнє «кліпове» мислення не дозволяє розібратися у справжності, зробити паузу в голові, в душі , щоб побачити картину, почути якісну музику. Це не входить в їхню «культуру».
Таким чином, телебачення – великий злочинець, бо не приділяє належної уваги формуванню здорової свідомої нації, що має бути місією самого телебачення. Телевізійники, які мають гроші і можливості, їздять у Відень, купляють квиток на класичну музику, щоб її там послухати, побачити справжнє мистецтво. Приїжджають сюди і не бачать його вдома. Чому? Тому що там – це мода і престиж, а тут – цілина і не модно. Модною є тільки «спідня білизна». І вся ця картина, яка сьогодні є в Україні, виникла завдяки великій ролі телебачення, яке працює за принципом «культура – не формат».
Мистецька акція, навіть якщо вона є дуже цікавою для людей, проходить повз них, бо немає достатньої поінформованості через таке телебачення. У нас є багато іменитих акторів, художників… Чого вартий всесвітньо відомий художник Іван Марчук, людина зі світовим значенням! А як часто його можна побачити на українському телебаченні? І це в той час, як у нас є так багато талантів, які справді дивують! Але ми не знаємо своїх митців. А Ліна Костенко?! Вона – як в ізоляції. А культурологічні програми, мистецькі акції витверезили б цю націю, були б джерелом до її позитивного формування.
Закрадається страшна думка, що існує певний «зговір», який не хоче впускати інтелектуальний продукт. Тому що інтелектуальне суспільство не настільки кероване. У ньому є свобода думки і дух свободи. Інтелектуальну людину не можна загнати в стійло. Вимальовується картинка за Куртом Воннегутом або Реєм Бредбері – так ніби відбувається певний експеримент, людей позбавляють права мислити.
Зникли з ефіру такі формати як телевистави, театральні зустрічі, поетичний театр, театр біля мікрофону... І кожен каже: «Это не формат, это не будет смотреться, это не популярно, мы не наберем лайков». Ми самі до цього призвели, а потім сказали, що це не популярно і нецікаво. На жаль, сьогодні цікаво те, що не змушує думати. Зараз ми пожинаємо ті плоди, які посіяли років десять, а то і двадцять тому. І це на совісті комітетів, які видають ліцензії. Ви подивіться, скільки сьогодні з’явилося російських речей! Навіть більше, ніж до Революції Гідності. Колись Леся Українка говорила, що нація повинна боронити свою мову більше, ніж свою територію. А в нас все відбувається навпаки! З екранів знову йде масова атака всього антиукраїнського, і вона витісняє будь-який культурний, мистецький продукт. Про це мало хто говорить.
Людина без культури, яка живе у форматі «культура – не формат», є дуже нервовою, неврівноваженою, нетерплячою, із відчуттям несприйняття чогось вищого. Новини з телевізора перетворилися на суцільний жах, який не дає заснути вночі. Зараз немає жодного каналу, на який би міг прийти митець і запропонувати проект. А каналу «Культура» дають ефіри вночі, і хто той продукт бачить?!
Мені здається, що завдання телевізійників – витіснити українське, вбити духовність українців, щоб потім нав’язати їм все що завгодно, тобто створити сміттєзвалище. І в такому середовищі інтелектуальні особистості не зможуть довго витримати. Тому у нас сьогодні такий відтік молоді. Вона тікає, бо їй страшно жити в такій державі.
Хто живе у форматі «культура – не формат», той і призводить до духовної цілини – до війни.
