Інтернет — дзеркало реальності.
Якось нудно звучить.
Інтернет — еманація духу.
Опа, клас! Але чорт-зна що.
Інтернет — бенкет. Волі до влади.
Гайдеггер би плакав.
Що ми робимо в інтернеті?
Шукаємо інформацію і спілкуємося. Всього лише.
Маски скинуто!
Так регулярно вигукує наше розжарене чужою волею до влади его після надто жвавої веб-дискусії. І ось уже мозок віддає команду руці й палець натискає клавішу, віддаючи команду алгоритму — заблокувати, тобто забанити, тобто заткати пельку тому нахабі, який посмів мені заперечувати. МЕНІ заперечувати, ви тільки подумайте! Як він міг?! Може, він ще й немовлятами снідає?
Адже всім відомо, що інтернет — еманація духу. Мого духу. Який усім духам дух, найдухмяніший. Та я взагалі справжній Заратустра! Що мені до тих фейсбукових балачок? Але все одно забаню паскуду.
Насправді це нарис про соціальні мережі. Про те, що соціальні мережі — це реінкарнація тусовочних кафе. Коли я був молодший і охочіший до широкого спілкування, спостерігався такий феномен. Субкультурна молодь кожного великого міста збиралася у кав’ярнях у центрі — попити кави й поспілкуватися, себто потусуватися. Кавування займало мізерну частину тусовочного часу, бо грошей ми мали не так щоб багато, та й кава — то завжди лише привід, байдуже, офф- чи онлайн. Найбільше вабив процес перебування в компанії собі подібних. Так ось соцмережі, себто принципи, за якими там утворюється коло друзів і подруг, і нагадують давно зниклі тусовочні кафе, хотів сказати я.
Але ж це не зовсім так.
На тусовці ти не міг на смерть розсваритися з кимось на ідеологічному або етичному ґрунті аж до того, щоб тій людині язичка відірвати, тобто забанити. Бо на тусовці всі свої же. А у соцмережі ймовірність сестробратовбивства доволі висока. Правда, на тусовці існувала ймовірність отримати по пиці від зайшлих ПТУ-шних тролів. Але тролі — як гнойові мухи: сьогодні є, завтра нема. Ніщо не могло відвернути нас від нашого прекрасного кола і нашої кави, окрім часу. Час минув, спливли роки, коло розтануло. Бо люди є люди, і ніщо людське їм, на жаль, не чуже.
У соцмережі ти теж маєш коло, але набагато більш стале, роки теж спливають, а воно тебе тримає на хвилях. Однак прибити когось регулярно хочеться, так.
Бо інтернет — не дзеркало реальності, а блазень реальності. Еманація нашого хихотіння й непоштивості, дух нашого сумнівного гумору й нашого прагнення казати правду й нічого, крім правди, але чужими устами. Веб — такий король у блазенському ковпаку, що засміє будь-якого блазня в короні. А соцмережі — то двір його. То його дзвіночки. Він стрибає і сміється, смішить і знущається, дражнить і нищить, а ми подзенькуємо.
Добре, що не мовчимо.
Добре, що нарізно.
Добре, що з клавіатурою, а не з пістолем.
