Чи існує в Україні мовний конфлікт? Російські сепаратисти на сході країни захищають свою культуру і свою мову від київської влади, яка бореться проти російської мови, стверджують у Москві. Суперечка про мову виглядає очевидною, якщо пригадати ті відчутні конфлікти, які мали місце в українському парламенті влітку 2012 року. Тодішня опозиція різко протестувала проти проекту президента Януковича схвалити новий закон про мову, спрямований на зміцнення статусу російської. Корені цього конфлікту сягають пізньої фази Радянського Союзу.
Як і в інших радянських республіках, в Україні національно налаштований опозиційний рух також вимагав тоді підвищення статусу національної мови. Мовний закон, ухвалений 1989 року, зважив на це. Українську було проголошено єдиною державною мовою, тоді як російська, яка політично і соціально домінувала до того часу, отримала нижчий статус мови міжнаціонального спілкування. Цей статус залишився і після здобуття Україною незалежності 1991 року. Проте російська мова зберегла свої позиції в приватних засобах масової інформації, у діловому світі й популярній культурі. Натомість в офіційних установах і державних освітніх закладах застосовувалася проукраїнська мовна політика різних ступенів інтенсивності і, залежно від регіону, в різних темпах — дуже повільно на півдні та сході.
Попри це, боротьба проти «примусової українізації» та «утисків російськомовного населення» була політичною картою впливової на переважно російськомовному сході й півдні Партії регіонів. Вона була рушійною силою для нового закону про мови, який у травні 2012 року розпалив пристрасті в парламенті і набрав чинності в серпні того ж року. Цей закон дає змогу надавати мові статусу регіональної, коли її визнають як рідну мову щонайменше десять відсотків жителів області. На практиці ж наразі скористалася цим передусім російська мова. Теза про її дискримінацію отримала новий поштовх, коли парламент під час Євромайдану прийняв рішення знову скасувати мовний закон. Однак це рішення не набрало чинності. Останнє навряд чи було помічено на Заході.
Відомості з останніх опитувань свідчать про відсутність настроїв проти російської мови серед українських громадян. Так, дослідження відомого Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), починаючи із середини квітня на півдні (без Криму) та сході України, показує таку картину: майже три чверті респондентів не мають підстав стверджувати про порушення прав російськомовних громадян в Україні. Навіть у двох спірних регіонах — Луганській і Донецькій областях, опорних пунктах російськомовності, це підтверджує переважна більшість.
Усі опитування спростовують образ жорстокого мовного конфлікту.
Ті відомості, які були отримані в роки безпосередньо перед кризою в Україні, також суперечать припущенню про те, що українське населення розділилося через гострий мовний конфлікт. Дослідження в межах спільного німецько-австрійсько-швейцарського проекту показують таку картину: переважна більшість респондентів визнає, що український громадянин повинен володіти обома мовами. Володіння українською мовою вважають важливим майже 100% усіх респондентів — як українців, так і росіян. Але, всупереч стереотипам щодо загальних «антиросійських» настроїв в Україні, три чверті українців стверджують, що слід також знати і російську мову. Навіть у західних регіонах країни так вважає близько половини респондентів.
Але постає дещо інша картина, коли суспільство стикається з питанням про правовий статус російської мови. Громадяни з російською ідентичністю незалежно від місця проживання однозначно заявляють: російська мова повинна бути, на їхню думку, другою державною в Україні, тобто у правовому плані абсолютно рівнозначною з українською. Щодо громадян, які ідентифікують себе як українці, виникають розбіжності залежно від регіону. Не тільки на заході, а й на півночі та центральній частині України правова рівність російської та української як державних мов, як правило, відхиляється, на думку близько трьох чвертей респондентів. Проте на півдні й сході переважає згода з таким твердженням.
Як пояснити цю невідповідність між загальним ставленням до обох мов, з одного боку, і правовим статусом — з іншого? Захід, північ і центр України — це частини країни, де й сьогодні більшість жителів розмовляє українською; отже, небезпека того, що мова вимиратиме, — незначна. Натомість саме тут панує страх, що наявна в усіх відношеннях і без регіональних відмінностей рівноправність російської може в довгостроковій перспективі приректи українську мову на долю, яку вона мала в Радянському Союзі — за винятком фази ліберальної мовної політики 1920-х років. До 1989 року уряд у Москві насаджував домінування російської мови та маргіналізацію української. Власне, така доля спіткала й білоруську мову в Білорусі, де російську було запроваджено на початку президентства Олександра Лукашенка як «рівноправну» другу державну мову.
Все ж останні опитування засвідчують, що регіонально обмежене підвищення правового статусу російської мови на всьому півдні та сході країни було б можливим компромісом, на який громадськість інших частин країни могла б погодитися. Те, що велика частина населення висловлює позитивне ставлення до двомовності, слід розуміти як натяк на майбутню ліберальну і демократичну мовну політику. Українську мову слід підтримати в тих регіонах країни, в яких вона на сьогодні не є поширеною як основна мова, тобто на сході й півдні. Однак там, де здебільшого розмовляють українською, має бути забезпечено вивчення російської мови в школах.
Дехто сьогодні розглядає Україну як глибоко розділену на дві частини країну. Мовні обставини аж ніяк не відображають цього. Зрозуміло, є відмінності на широкій українській землі — із заходу на схід і південь. Проте обома мовами, як російською, так і українською, розмовляє (і шанує їх) значна частина всієї України. Навіть на Майдані.
Переклад Олесі ПАЛІНСЬКОЇ
Ґерд ГЕНТШЕЛЬ, професор слов’янського мовознавства Інституту славістики Університету імені Карла фон Оссієцького (Ольденбург, Німеччина), відомий фахівець із мовних контактів у Білорусі та Україні
