Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Надія велика й маленька

28 листопада, 2018 - 10:14

Дивне відчуття лишається після американо-британського трилера «Вдови» (англ. Widows). Наче це й трилер (принаймні так рекламують) — але напруженість у ньому відчувається лише в прикінцевих епізодах.  За сюжетом це типова авантюрна казка про гучне пограбування, та ось фінальним святкуванням і не пахне.

Фабула така: грабіжники загинули від рук поліції. Гроші, викрадені ними, згоріли. Тепер інші бандити вимагають величезну суму з удови організатора невдалого пограбування. Загиблий чоловік другої жінки програв їхню сімейну крамницю в карти, третя від свого отримувала не так забезпечення, як синці. Одним словом, вдовам нічого не залишається, як піти шляхом їхніх чоловіків і організувати пограбування самим.

Зняв цей фільм британець Стів Макквін — колишній художник-відеоартист, який перейшов у кінорежисуру. З самого початку він орієнтувався на болючі теми: дебютував «Голодом» про смертельне голодування ірландських ув’язнених (2008), продовжив не дуже успішною мелодрамою про еротомана-невдаху «Сором» (2011), а всесвітній успіх йому принесли зняті за реальними подіями «12 років рабства» (2013, три «Оскари») про вільну людину, котру викрали і зробили рабом.

«Вдови» — його перший вихід на територію гостросюжетного жанру й, вочевидь, найбільш удала робота з часів мінімалістичного й жорсткого «Голоду» — при тому цілковито інакша за формою.

Але Макквін не був би собою, якби обмежився лише сюжетом. Йому завжди цікавіше, як героїні чи герої долають практично непереборні обставини. Власне, звідси й загальний мінорний настрій, і приглушена тональність начебто щасливого фіналу «Вдов». Бо йдеться не про раптове збагачення. А про те, як жінки намагаються вижити в переважно чоловічому світі. В якому їм у кращому разі відведена роль недорогої обслуги. І було б невірним приписувати цій картині «феміністську ідеологію», бо, по-перше, фемінізм — не ідеологія, а соціальна позиція, а по-друге, вся історія в кінцевому рахунку — про справедливість, про ті «два шеляги надії» (назва класичної стрічки італійського неореалізму), які тільки й є у тих, кого суспільство намагається загнати на задній план, на задвірки, зробити невидимими.

Взагалі, тішить, що фільмів, які доносять правду про стан жінок — причому знятих у тому числі чоловіками, — більшає. Кіно не впливає на життя негайно, але так чи інак виховує глядачів. «Удови» тут посядуть гідне місце.

Хоча нам, в Україні, ще виховуватись і виховуватись. Позавчорашній випадок у Раді, коли на очах усієї країни доблесний депутат нахамив своїй колезі по парламенту, крізь зуби вибачився, а потім ще й поліз з нікому не потрібними обіймами до потерпілої, це добре показує.

І це — лише явний та гучний випадок. І це — політики вищого ешелону. І не факт, що кар’єра даного законодавця на цьому скінчиться.

Яке кіно їх пройме? А також мільйони інших дрібних хамів і тиранів, які не потрапили в телевізор?

Газета: 
Новини партнерів