У коридорі міської лікарні розмовляють дві жіночки. Одна привела онука на якісь процедури. Друга прийшла з хворою ногою.
Скаржаться, як годиться, на свої болячки, плавно переходять до причин цих халеп, швидко й аргументовано роблять висновки: це, виявляється, наврочено, причому точно відомо, хто і як поробив.
Потім пацієнтки зосередили увагу на суспільно-політичних питаннях і тут теж не схибили, докопалися до суті, зійшовшись на тому, що Україні теж усе наврочено й пороблено: від війни й комунальних послуг до падіння гривні й шахраюватих політиків. Але вихід є. Знають вони одного відуна, який може всі ті вроки зняти. Правда, як будь-який спеціаліст високого класу, дорого бере за свої послуги, а кредити на відунів не видають.
Хоча чув це з чужих слів, таке враження, наче був там сам, бачив цих людей і навіть пам’ятаю їхні голоси й інтонації. Уява продовжує працювати далі і добудовує недорогий сюжет у стилі фільмів Любомира Левицького (хто бачив — молодці, хто не бачив — не страшно). Мовляв, споряджаємо експедицію з небайдужих громадян, проходимо вогонь і воду, холод і спеку, бандитів і зубний біль, дістаємося врослої в землю мольфарської хатинки глибоко в карпатських лісах, а звідти до нас такий дід у зловісному кожусі:
— Мене шукаєте? А дарма!
Ногою туп, рукою хлоп, раз — і вся експедиція у цілком давньогрецькому дусі на кабанчиків перетворилася, побігла жолуді шукати. І тільки добра душа, мольфарова онука, яка, звичайно, виглядатиме як блакитноока білявка на ім’я Олена або Катерина, врятує ситуацію. І проведемо ми правильний обряд, і стане в Україні лад і спокій, чиновники припинять брати хабарі, а всі ворожі війська випаруються, як роса на сонці.
Між іншим цікаво, наскільки безвідмовно працюють такі байки. Добре, забобонні жіночки вірять в урок, але й більш скептична публіка готова повірити у те ж саме, хай ненадовго, десь на півтори-дві години екранного часу, та ще й за це гроші заплатити.
Загалом одні й ті самі біди трапляються в нас із такою регулярністю, що здається, може, і є прокляття. Велике й тривале, і не так легко його скинути. Хто наклав — достеменно невідомо й наразі не так важливо, бо головне — відуна потрібного, який усю порчу поборе, побачити набагато простіше, ніж у будь-якому фільмі: подивитися у дзеркало.
