Сьогодні, виявляється, було надруковано казку Андерсена «Гидке каченя». 11 листопада 1843 року. Некругла дата, але історія чіпка, прицільна, наче дзьоб, що стукає по корі головного мозку. Архетиповий сюжет, кажучи культурологічною говіркою.
Пташеня, всіма зневажене, принижене й лупцьоване за неправильний, негарний вигляд, згодом виросло в білого, за визначенням прекрасного лебедя — дійсно, метафора на всі часи. Чимало тих, хто зараз це читає, хоча б раз саме так і почувалися — нікому не потрібними, упослідженими нездарами, на найнижчому рівні дитячо-підліткової — а це значить, суспільної загалом — ієрархії. Дехто з наших кривдників був навіть упевнений (чи переконував себе заради міцнішого самозаспокоєння), що робить це з найкращих міркувань, точнісінько як та курка з бабусиної хати, куди каченя прибилось пізньої осені: «Я кажу неприємні речі, але з цього тільки й можна пізнати справжніх друзів». Звісно, коли в тебе є привілей, бодай крихітний, можна і в покровителя погратися, продовжуючи топтатися по менш удатній голові. Доброзичливці обскубані.
Андерсен з похмурою наполегливістю, що явно проростала з його особистих злигоднів, ганяє бідолашного героя по всіх можливих колах життєвого пекла, проте таки дозволяє йому наприкінці побачити своє відбиття у воді — довгу білу шию, інші красоти — ну, фінал ми знаємо. Ми всі — ті, хто були нахабними дикими гусаками, і самовпевненими бундючними індиками, і курками-лицемірками, і жорстокими курчатами з пташиного двору, і котами-підлабузниками з бабусиної хати, і навіть ті самі, гидкі — всі ми певні, що історія закінчилася добре. Герой отримав справедливість, просто виживши. Це його головна заслуга — вижити. Над останніми рядками, як годиться, нависає брилоподібна мораль:
«Тепер він навіть радів, що зазнав стільки лиха та горя. Він багато перестраждав і тому міг краще відчути своє щастя і ту велич, що оточувала його».
Правда, чому б і не зрадіти, що тебе більше не б’ють ні за що. Спасибі, що живий. Спасибі, ваша превелебносте.
І тут у пом’яту життєвим досвідом, почеркану нехристиянськими рефлексіями свідомість прокрадаються інші думки. Яких у юності не було.
Так, ти виріс, виросла, ти став, стала лебедем. В тебе тепер величезні крила, на яких можеш облетіти пів світу. Ти, у всьому білому, привертаєш погляди, добре плаваєш у будь-яких водах, найсмачніші й найшвидші риби для тебе легка здобич. Але ж ти знаєш те, що не бачить ніхто, те, що ховаєш і від себе: гидке каченя досі тут. Воно досі погойдується на тих колах минулого, які мертвими брижами розходяться глибоко в твоїй пам’яті. Воно досі там, біля темних берегів, у будь-яку мить очікуючи на різкий владний окрик, на злий гострий дзьоб. Інколи воно дивиться на світ крізь твої очі, або посилає тобі сни, з яких майже неможливо вибратись і про які вранці якнайшвидше волієш забути.
Втім, у казки все-таки хороший кінець.
Колись, коли настане пора, коли здіймешся в свій найлегший і найдальший політ, ти відчуєш чиюсь присутність. Навіть не повернувши голову, знатимеш: це воно, гидке, велике, незграбне. Всупереч усім законам летить поруч.
І не буде в тебе кращого й бажанішого попутника.
