Навіть солідні критики зі стажем і власники хороших акредитацій (у Каннах існує сегрегація, першими йдуть «рожеві» і «рожеві з крапкою») прийшли за годину, «блакитні» на перший перегляд не потрапили, а потім дві години стояли на другий.
Атмосфера розпалювалася - було схоже, що зараз спалахне революція, бунт, пропускали, як раніше в СРСР за горілкою, суворо по п'ять осіб. Такого кошмару я давно не пригадаю, хоча інші сеанси цілком доступні попри те, що в Каннах побувало 160 тисяч (!!!!) людей.
Після перегляду багато хто запитував мене, чи не даремно я мучилася і чи не розчарована.
Важко сказати. Багато хто вважає, що Тарантіно, людина у віці (йому 56), вже не дуже розуміє природу надсучасного кіно з його поезією насильства і що «Одного разу» - злегка натужна картина. Частка істини в цьому є – молоді режисери-азіати, корейці наприклад, звели в ранг «поезії» абсолютне насильство. Натоміть Тарантіно ще в дев'яностих першим відкрив цей постмодерністський стиль, замішаний на моторошному кічі, бульварщині, сленгу, створивши надихаючий компот із низьких жанрів. «Бульварне чтиво» тому і стало хітом, улюбленою картиною підлітків і кіноманів - так звана інтелігенція, яка стоїть на сторожі високого і гуманістичного, приєдналася пізніше.
«Чтиво» в своєму роді було досконалістю, як і «Скажені пси», і хоча згодом Тарантіно вже не зміг досягти такої абсолютної гармонії і формального блиску, про він став глибше. «Джанго» і «Вісімка» - зняті після «Убити Білла» і «Безславних виродків», дещо перевантажені, - абсолютні шедеври, які залишаться в історії кіно, що б там не говорили прихильники гуманістичної традиції.
Картина «Одного разу в Голлівуді», що відтворює події 1969 року, коли на віллі Поланського було зарізано його дружину Шерон Тейт і її гостей, - теж дещо перевантажена і затягнута (дві години сорок хвилин) - але зроблена зі звичним блиском.
1969-й - кінець епохи прекрасних ілюзій шістдесятих: жахлива різанина поклала їм кінець.
Тарантіно, проте, до всього іншого знімає так звану «фільмічну» картину - тобто присвячену кіно. Де герої, у виконанні Леонардо Ді Капріо і Бреда Пітта, другорозрядний актор і каскадер, знімаються в якійсь нісенітниці класу Б, граючи ковбоїв. Хоча живуть неподалік від вілли арт-режисера Поланського.
В одній із новел фільму «Чотири кімнати» Тарантіно вже постібався з другосортного кіно (яке до того ж обожнює), знімаючи складні постмодерністські поеми в стилі дешевини. Це щось на зразок прози Сорокіна - стилістично це проза п'ятдесятих, тільки казенну мову письменників-лауреатів, яких нині ніхто не пам'ятає, піддано такому нещадному препаруванню, що читач просто починає божеволіти. Піонери-всім-приклади в фіналі починають їсти гівно (буквально), а у Тарантіно менти хором ґвалтують бандита, а потім один запитує у нього – з тобою все гаразд? Ні, зовсім не гаразд (відповідає він) – так, у Тарантіно все не гаразд, світ сповнений безумців і психів.
І, звичайно, «придурків» - Тарантіно, цей Швейк від кінематографа, любить тролити і провокувати, а в «Одного разу» ще й за допомогою акторів: і Ді Капріо, і Пітт тут відіграли чи не свої кращі ролі.
Особливо Бред Пітт - мало-помалу з'ясувалося, що це видатний актор, а не просто черговий гарненький ковбой із реклами «Мальборо». Саме Пітт втілює собою міць американського Міфу, навіть коли грає цілковитого ідіота або відморозка. Він - зірка в повному сенсі цього слова: віртуозною технікою, чоловічою харизмою, поведінкою, красою - всім тим, що і визначає видатного актора навіть не десятиліття, а, можливо, століття.
Тут він побиває навіть Ді Капріо - актора, безперечно, видатного, рівня геніїв минулого.
Діляра ТАСБУЛАТОВА, Канни
