Сьогодні Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. Саме 27 січня 1945 року Радянська армія визволила в’язнів найбільшого нацистського табору смерті Аушвіц-Біркенау в Освенцімі.
«Народ злочинно вбито. Вбито старих ремісників, досвідчених майстрів; убито робітників; убито науковців; убито інженерів; убито бухгалтерів, торгових працівників, секретарів, нічних сторожів; убито бабусь, що вміли в’язати панчохи і пекти смачне печиво, варити бульйон і робити струдель з горіхами і яблуками, і вбито бабусь, що не були майстринями на всі руки — вони лише вміли любити своїх дітей і дітей своїх дітей; убито жінок, котрі віддано любили своїх чоловіків, і вбито легковажних жінок; убито красивих дівчат, вчених студенток і веселих школярок; убито некрасивих і дурних; убито горбатих, убито співачок, убито сліпих, убито глухонімих, убито дворічних і трирічних, убито вісімдесятирічних старих з катарактами на мутних очах, з холодними прозорими пальцями і тихими голосами, і вбито немовлят, що жадібно смоктали материнські груди до останньої своєї хвилини. Це не смерть на війні зі зброєю в руках, смерть людей, котрі десь залишили будинок, родину, поле, пісні, книжки, традиції, історію. Це вбивство древа життя, це смерть коренів, не лише гілок і листя. Це знищення народу, що століттями жив поруч з українським народом, разом з ним трудився, поділяючи радість і горе на одній і тій самій землі».
За загальними оцінками, жертвами масового знищення євреїв під час Другої світової війни, разом із 4,5 мільйона дорослих, стали 1,5 мільйона дітей. Значна частина цих смертей припадає на територію України. Радянська влада Голокост замовчувала. Та навіть і після падіння СРСР ситуація радикально не поліпшилася: більше слів та декларацій, аніж справ.
У чудовій чорно-білій драмі «Дамський кравець», знятій 1990 року українським режисером Леонідом Горовцем, з Інокентієм Смоктуновським у головній ролі, є один пронизливий, до дрожу, епізод. Колона євреїв, котру нацисти ведуть до Бабиного Яру, раптом опиняється на вулицях... сучасного Києва. Серед машин, світлофорів і вуличних ліхтарів.
Настільки пряма — але водночас дуже доречна, влучна й тому вражаюча метафора. Ми досі ще не поховали всіх своїх убитих. Вони досі ходять нашими вулицями. Досі ще нема належного усвідомлення масштабу катастрофи, що трапилась з нами минулого століття, — а без такого усвідомлення завжди залишається небезпека бодай часткового повторення тих жахів, що випали на долю України.
А все ж так просто. Прийшли комуністи — розстріляли, закатували, виморили голодом мільйони українців-слов’ян. Прийшли нацисти — розстріляли й закатували мільйони українців-євреїв. Дивно, що комусь ще доводиться це пояснювати. Але ж доводиться.
На щастя, число необізнаних поступово меншає.
У визначенні «Революція Гідності» головним словом є гідність. Гідність, що, зокрема, ґрунтується на вмінні засвоювати історичні уроки.
Гідність — це і є повнота пам’яті.
Риса дорослих націй.
В статті використано цитату зі статті Василя Гроссмана «Україна без євреїв» (1943).
