Викинув на днях свої шкарбани. Латання їм не допомагало: протікали безбожно.
Цілий шматок біографії — геть.
Насправді взуття — предмет вбрання набагато інтимніший, ніж якась там білизна. Взуття несе на собі все тіло, воно забезпечує прихід цього тіла в пункт призначення вчасно й у доброму здоров’ї й навіть його, тіла, більш-менш пристойний вигляд. Зустрічають не тільки по одежі, а й по взуттю.
Хіба вам не шкода викидати старе взуття? Правда ж, є якийсь щем у цьому? Зрозуміло, чому Ван Гог написав пару розношених черевиків і чому ця картина така популярна. Бо це, вважай, портрет. І мої, викинуті, теж цілком тягнули на портрет. Принаймні на портрет усіх тих зим, у які вони в мене були на ногах.
Я в них пройшов не звідати скільки кілометрів і вулиць у гарному настрої і в поганому теж. Топтав сніг у Києві й у Дніпропетровську. Бігав по Берліну. Заходив у кінозали, театри, на виставки й на концерти. Зустрічався з людьми, яким не годен був у слід ступити.
В них я тікав від міліції вулицею Грушевського безумного ранку 22 січня 2014 року, коли по нозі влучила шумова граната. Власне, саме правий чобіт врятував пальці й ступню від серйозніших пошкоджень. Я ще дві години проблукав між барикадами, перш ніж виявив, що він просить каші, а штанина порвана.
Довелося віддати його в ремонт чоботарю в моєму дворі. Щоб не вибути з Майдану, я попросив у Будинку профспілок чогось собі на ноги. Видали добротні теплі боти, правда, на два розміри більші, так що довелося підкладати в носки зібгані газети. Потім узув полагоджені, а ті, великі, повернув у Профспілки — згодилися ще комусь.
Після того у нас двох (точніше, трьох), підлатаних, з’явився особливий спільний сюжет. Вони димилися від близьких багать вночі 18 лютого, в них я дряпався на захоплений водомет 21-го та заходив у Межигір’я 22 лютого.
Зрештою, через тримісячні революційні прогулянки й часте сусідство з полум’ям вони геть зносилися.
Всяке вони бачили. І мене всякого.
Тепер маю нові, чорні, блискучі. Тепер весна і сяє сонце, тепер нова пора настала.
Ось і протоптуєш життя не босоніж. Інколи героєм, інколи тушкою. Частіше — рядовим малопомітним громадянином. Але, якщо пересуватися достатньо уважно, можна дістатися дуже, дуже цікавих місць й навіть зробити там щось видатне чи бодай корисне.
Головне — аби взуття не зносилося раніше.
