Ось цей рік і закінчується. Сніг падає, шмарклі непокоять, уряд дуріє. Я відкопую на антресолі журнал початку 2000-х зі статтею, яка починається словами “Київ – місто розгодованих ангелів і відставних чортів”.
Написав заради дужчої красномовності, але ж, дідько, напророчив – один відставний чорт у Києві точно тепер є.
Оглядаю околицю зі свого шостого поверху. Мокрий пошарпаний двір нарешті прикрив сором білим рядном. Через кілька годин, лишаючи ланцюжок відбитків сорок четвертого розміру, відправлюсь у вихід до землі обітованої, де полиці повні молоком і медом.
З чортом ясно, але чим харчуються ангели? Що для них особливо поживне, враховуючи, що ангел – істота метафізична?
Можливо, часом. Ми його втрачаємо, гаємо, а він же має кудись діватись. Київ не знати скільки жив так, наче часу в нього хоч на чоботи намазуй, тож ангели наших пагорбів, чиркаючи верхівки каштанів полами гаптованих риз, бенкетували й об’їдалися. А зараз, далебі, вони худі та злі.
Цікаво, чому кажуть, що час спливає? Чому його порівнюють з рікою? Течія – це те, що можна побачити або відчути. Втрата часу надто часто заскочує зненацька. Одного разу ми з приятелькою гуляли взимку в парку, де прямо в землі горіли ліхтарі, такі сліпучі кружальця. Сніг повільно падав на них і майже одразу з невдоволеним сичанням перетворювався на пару. Мені здається, що час не тече, а випаровується. Визгонюється. Непомітно, але постійно. А ангели цим дихають і надимаються що твої монгольф’єри. Та чорт з ними, з ангелами.
Бо зараз, на шостому, маю достатній набір прикмет для визначення щастя. Оця мить – коли, в сірому халаті і старих джинсах, застигши на пів кроці між монітором і чаєм, дивлюся на засніжений двір, думаю про ранковий похід у магазин, про ту статтю, написану ще до всіх революцій і про самі революції, про те, як і чому змінюється авторська мова опису реальності, про метафізичних гладунів, про зроблене за день, про снодійне на ніч. Щастя надто буденне, тому й невловиме. Як чорт на пенсії. Як цокання годинника з тріснутим склом. Як твоє відбиття у вікні вечірньої кухні.
Як слід на вчорашньому снігу.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, “День”
