Перша її роль, яку я запам’ятав одразу, — Катрін у «Жюлі і Джимі» Франсуа Трюффо (1962). Двоє головних героїв закохувалися в Катрін, побачивши в ній цілковиту подібність до раніше баченої древньої статуї, тобто розпізнавали в її особі культурний архетип, позасвідому силу, якій неможливо опиратися, тож саморуйнування ставало єдино можливим шляхом для всіх трьох.
Потім я бачив інші великі роботи Моро: Флоранс у «Ліфті на ешафот» і Марія у «Віва, Марія! Луї Маля, Целестіна в «Щоденнику покоївки» Бунюеля, Жанна у «Вальсуючих» Бертрана Бліє. Але витоком моєї глядацької любові лишилася Катрін — обличчя божества, занадто вільного для цього світу. Персона, реrsonа, прекрасна маска, яка і є суттю. Решта — подробиці біографії.
***
У 2005 на Московському фестивалі мені випало поставити Жанні Моро кілька запитань на прес-конференції. Ось кілька цитат з її відповідей.
Незважаючи на роки, я вічна школярка. І до кінця шляху буду складати іспити.
Королеви народжуються, живуть і вмирають з вантажем величезної відповідальності, з якою далеко не завжди справляються. Насправді це відчуття знає будь-яка жінка.
Мене дивує все. І моя мета зараз — передавати це іншим.
Я вальсувала, танцювала танго й усе інше, що можна станцювати, навіть рок. Це тримає мене у формі.
Я дитя останньої війни. Я дуже швидко зрозуміла природу людини й те, як ця природа чинить опір, стикаючись із випробуваннями. Я відкрила для себе речі найприкріші, і найогидніші, і найпрекрасніші, і найзворушливіші. Я завжди бачу те, що негарно, але надаю перевагу тому, що підносить — настільки, наскільки це дозволяє життя.
Другої молодості немає. У мені завжди залишається дитинство. Саме це відчуття дитинства не варто втрачати.
Я зустрічала знаменитостей, але були зустрічі і з людьми геть невідомими, які дали мені глибинні сили. І найособливіше, що я здійснила і здійснюю, незважаючи на моменти депресій і сумнівів, — це довіра, бажання існувати гідно — до тої миті, коли життя покине мене.
