Мова: вказівним пальцем доторкнутися до підборіддя й розгорнути руку в долоню.
Гроші: пальці вгору дрібкою, потирати пучками.
Любов: піднести вказівний палець розкритої долоні до губ, потім долоню до серця.
Смерть: схрестити долоні ребром один до одного на рівні грудей.
Герой приїжджає на тролейбусі. Молодий. По ході, звичках трохи телепень. Ім'я, згідно зі сценарієм, Сергій. Чорний рюкзак за плечима, непрезентабельна валіза в руках, одяг зливається за кольором з іржавим остовом старих «Жигулів» і голими стовбурами дерев на заднику. Осінь. Сцена знята здалеку, через шосе з насиченим рухом, звукова доріжка забита дорожніми шумами. Сергій підходить до когось, жестикулює, дістає записник - так він запитує дорогу. Йому вниз, у перехід.
У фіналі він теж піде вниз, поки ж підіймається сходами в облізлу школу, де проходить урочиста лінійка з нагоди початку навчального року. Знову між камерою та місцем дії просторова перешкода: вікно, хол, де в дверному отворі спиною до камери стоїть шкільне начальство, а перед ними нерівним прямокутником - учні. Як і раніше - ані слова, тільки жести. Піднімають слідом за директоркою - присадкуватою радянською матроною - руки й ворушать пальцями: оплески. Здоровило зі старших класів носить по колу малявку в бантиках, зі дзвіночком. Коли входять у вестибюль, раптом починає блимати лампочка над дверним прорізом - немов оголосили тривогу.
Ані слова тут не вимовляють. Всі актори - глухі, всі діалоги - жестовою мовою, дія - в інтернаті для глухих, лампочка - замінник дзвінка в звичайній школі. Ані титрів, ані закадрового голосу. Не потрібні.
У 2010 Мирослав Слабошпицький зробив, по суті, формальний ескіз «Племені» - десятихвилинку «Глухота». Міліціонер приїжджає до школи для слабочуючих, допитує одного з підлітків, вибиваючи з нього свідчення. «Глухота», як і інші фільми Слабошпицького, - світ без дитинства. Наркомани вбивають свого ВІЛ-інфікованого сина в «Діагнозі» (2009). У «Ядерних відходах» (2011) жінка після злягання задирає ноги, ймовірно, в марній спробі завагітніти від чоловіка - водія вантажівки, що вивозить відходи з зони радіоактивного ураження. Любовна лінія в «Племені» спотикається, перетинаючись абортом. Але раніше, на самому початку фільму - в епізоді на зупинці - камера наздоганяє матір з малюком. Вони біжать на свою маршрутку - геть звідси. Младшокласники, які потім з'являються, від початку включені в ланцюжок: зобов'язані здобувати готівку продажем дешевих сувенірів в поїздах. Тут усі змушені бути дорослими. Кожний «буквар» - майбутній добувач. Кожний добувач - потенційний грабіжник.
Як і належить, Сергій проходить ініціацію [1] - сцена бійки на задньому дворі в супроводі відчайдушно жестикулюючого хору пропрацьована з хореографічною точністю. Потім робить те ж, що й інші одноплемінники його віку, - ходить на полювання (вечірній гоп-стоп біля супермаркету), бенкетує після вилазки, допомагає карати винних, отримує підвищення - возить дівчат (вони заробляють проституцією) водіям вантажівок і домагається оволодіння однією з них. Все, як у людей. Соціальні умови тяжіють, подібно фатальним обставинам, однак фатум ними не вичерпується.
Сюжет визначають бажання племені, його ритуали, влада й жорстокість. Режисерові важливо охопити саме спільноту, тому він вибирає переважно середні або далекі плани. Крім того, дистанція дає ключову для розуміння фільму позицію відстороненого, але не байдужого спостереження. Всі кудись ідуть або біжать, регулярний ракурс - група насуплених хлопців, які поспішають «на діло». Камера Валентина Васяновича ковзає слідом. Необхідної достовірності Слабошпицький досягає, працюючи з триваючим часом, дає кожній ситуації вичерпатися до кінця, уникаючи монтажних склейок усередині сцен. Це, звісно, технологічна необхідність - діалог жестів украй складно зняти традиційною «вісімкою». До того ж тривалий кадр підсилює емоційний ефект. Сцена аборту нестерпна, бійка сповнена азартом, бюрократичні процедури вбивчо статичні. Достовірність - це, власне, і є час, скрупульозно прожитий у присутності свідків/глядачів, витрачений рівним чином на наближення до пристрасті або до смерті.
Тутешній закон - доцільність. Релігії немає, хоча певне «трансцендування» є: далека Європа, незбутній світ, про який розповідають на уроці географії і куди хочуть потрапити дві подружки-повії. Благу звістку приносить моторний дядько з футболками «Італія», з фотографіями потенційних женихів (точніше, клієнтів) у ноутбуці, зі зв'язками в ОВІРі. Заради цього можна піти на багато що, навіть на переривання вагітності, навіть на розрив із закоханим телепнем.
Сергій намагається прорвати коло користі й виживання, тому що здатний любити. Його вчинки, аж до найстрашніших, продиктовані цією внутрішньої одержимістю - і вразливістю. Але «Плем'я» - царство біомеханіки. У реальності, нанизаній на жест, все зрозуміло без слів. Однак, коли відстань між жестом і дією витончується до нуля, вибухає катастрофа.
Що необхідно, щоб покинути плем'я? Власне висловлювання. Що і як може сказати людина, яку не чують у потоці жестів? Діяти рівно намірам. Обійми. Поцілунок. Сильний удар по голові, ще, ще і знову удар. Повільний тупіт кроків униз по сходах. Сходження в особисте, не розділене з племенем пекло назавжди здобутої свободи.
Так живуть племена. Так вони зникають.
***
Плем'я (2014, Україна - Нідерланди, 132`), режисура, сценарій: Мирослав Слабошпицький, оператор: Валентин Васянович, у ролях: Григорій Фесенко, Яна Новикова, Роза Бабин, Олександр Дзядевич, виробництво: Garmata Film Production, The Hubert Bals Fund of the Rotterdam Festival, Myrek Films, Rinat Akhmetov's Foundation 'Development of Ukraine', Ukrainian State Film Agency.
