Нагадаємо, 28 років тому ми створили перший, тоді єдиний в Україні ангажементний театр. Майстерня театрального мистецтва «Сузір’я» із самого початку працювала за контрактною системою, і я залишаюся переконаним, що ця система організації театру, пройшовши природний добір без будь-якого реформаторства, взяла б гору в театрі через три чи принаймні п’ять років. За цей час творчі одиниці театру виробили б практику безболісного переходу на контракт, до чого вони, по суті, рухаються у величезній кількості театрів України, які частково, а десь і повністю вже перейшли на контрактну систему.
На зустрічі з модератором ухвалення невдовзі Закону України «Про внесення змін до деяких Законів України щодо запровадження контрактної форми роботи в галузі культури та конкурсної процедури призначення керівника державного чи комунального закладу культури» — депутатом І. Подоляк, у листах до голови комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності М. Княжицького режисери українських театрів наголошували на необхідності закріпити в законі домінування в управлінні театром саме мистецьких засад і визначити особливості авторських театрів. Треба віддати належне — до деяких пропозицій дослухались. На ці ж у відповідь отримали мовчання.
Усім відомо, що більшість наших реформацій запозичуються з польського досвіду. Але в Польщі на 38 мільйонів жителів припадає 129 державних театрів, не кажучи про величезну кількість театрів іншої форми власності; в Україні ж на 43 мільйони населення — державних театрів 113. До того ж, у нас немає інфраструктури театрального виробництва, яка бодай віддалено нагадувала б польську й робила би привабливішою роботу найпопулярніших столичних акторів у маленьких містах. У Польщі немає провінції в культурі. Вирішено проблему з міграцією театральних лідерів, є розуміння, що людина, яка не є автором театру, але за роки своєї роботи вклала у бренд цього театру свій талант, заслуговує на таку саму пошану, як і той, хто створив свій театр.
У мистецтві досвід, який приходить з віком, при силі, яка дає змогу його втілити, стає найціннішим капіталом. Кожен служитель театру мріє померти на сцені й мати честь бути винесеним в інший світ із театру...
Незнані задуми творця
І неосяжність світу
незбагненна.
Ми є усі акторами на сцені
Театру, що йому ім’я —
«Життя».
(Н. Крісман)
На старті студійного руху 1980-х, спочатку на госпрозрахунку в наданих приміщеннях тільки в Києві запрацювали «Театр на Подолі», «Колесо», «Дивний замок», «Сузір’я», «Театр маріонеток»...
З часом ці театри заслужили державне фінансування і стали міськими.
Сьогодні є багато шляхів економічної організації театру. Скажімо, реєстрація театру як приватного підприємства чи благодійного фонду позбавляє податків та складної фінансової звітності. Так сьогодні в Києві працюють десятки (!) театральних осередків. А от що ж до приміщень — проблема залишається напрочуд складною. Проста увага до цього питання дала би змогу бодай тимчасово використовувати те, що простоює роками в очікуванні капітального ремонту. Власники були б задоволені, бо те, що їм належить, краще зберігалося б.
За два-три роки театри могли б відбутися і претендувати на статус міських або районних.
Національна спілка театральних діячів України не один раз звертала увагу, писала, пропонувала — точок для театральної діяльності в місті безліч. І це не лише спеціалізовані концертні зали, як у Будинку торгівлі, а й актові зали міністерств, наукових інститутів, навіть жеків. Взагалі, фундаментальні пропозиції щодо реформи театральної справи ігноруються. Замість того щоб відкрити шлях до розвитку авторських театрів, проблему перевели в розряд внутрішньоцехової боротьби. Бойова талановита молодь іде на конкурс з авторами театрів, тому що її персональний шлях до державного фінансування замовчаний.
Хтось запитає: до чого тут контрактна система? Відповідь проста: якщо вона не веде до розвитку театральної справи в цілому, якщо не проголошує найвищою цінністю створення творчої атмосфери в театральному процесі, якщо її наслідком є лише примітивна заміна одних керівників іншими, цих акторів — тими, то крім несправедливості, хай не тотальної, образ, хай не смертельних, внутрішньоцехових інтриг, від неї нема чого чекати.
Втім, не варто замовчувати питання встановлення граничного віку очолювання театру, який має державне фінансування.
Щодо цифр можна дискутувати, крім того, є багатий закордонний досвід. А от щодо місця митця в театрі по досягненні віку наповнення досвідом у законі про контракти теж нічого не зазначено. Для вищої школи рішення знайшли: ректор, який обіймав посаду певний термін, потім посідає поважну і достойно оплачувану посаду радника.
Тому нагальною проблемою є нове наповнення традиційних для українського театру понять «фундатор театру», «корифей театру».
За статтею 21-3 Закону про культуру «Склад, порядок формування і повноваження конкурсної комісії», участь представників громадських організацій у конкурсній комісії вирішується жеребкуванням. Сьогодні за можливості реєстрації таких організацій за декілька годин це виглядає несерйозно. Треба негайно вирішити питання про кваліфікацію громадських організацій, які претендують на роль у вирішенні долі театру. На підставі якого досвіду співпраці громадська організація — проти одного претендента і за іншого?
Три представники засновника можуть бути запрошені до конкурсної комісії, так само як три обраних на загальних зборах представники театру мають обстоювати думку тих, хто їх на це уповноважив.
А на базі чого формується думка засновника? Чи він не має своєї позиції і перекладає відповідальність на свого представника?
Взагалі об’єктивні показники роботи керівника в доконкурсний період мають значення чи вони взагалі не існують?
Уявімо, що в результаті демократичного конкурсного відбору перемагає претендент, про якого театр не має жодного уявлення. Колектив автоматично опиняється в опозиції до нового керівника, а він уповноважений підписувати контракти з цими творчими працівниками.
Закон про контрактну систему не повинен стати інструментом зведення рахунків та усунення небажаних осіб.
Безумовно, в театрі має відбуватися зміна поколінь, але це зовсім не означає заміни поколінь. Мудра організація цього процесу — обопільна відповідальність ветеранів та молоді. Термін мовчання вичерпано. Назріла широкомасштабна дискусія театральної громади, ми маємо об’єднати голоси, аби нас почула держава. Як у вірші М. Вінграновського:
Згорають очі слів,
згорають слів повіки.
Та є слова, що рвуть
байдужий рот.
Це наше слово.
Жить йому повіки.
Народ всевічний.
Слово — наш народ.
