Натрапив на інтерв’ю видатної російської композиторки Софії Губайдуліної, де вона висловлює свою політичну позицію. Я про цей текст раніше чув, а тепер прочитав, на жаль. От уже воістину знання примножує тугу.
♦ «Росія займає лише позицію захисту».
♦ «Російському населенню на Україні від самого початку, тобто, в лютому, — оголосили доктрину знищення, і це факт».
♦ «Російська людина просто не може не піти і не допомогти російському населенню на Україні, тому що їм загрожує знищення».
♦ «Як я можу ставитися до Майдану, якому американці дали 3 млрд. доларів, щоб вони тримали цей Майдан?»
♦ «Західні цінності себе компрометують кожен день».
♦ «Якщо подивитися на нього (Путіна) і порівняти з іншими лідерами, ну, він не виглядає гірше, навпаки».
♦ «Всі накинулися як шакали на Росію. За що? За поразку в Холодній війні. Поразка — карається».
♦ «Путін стримує екстремізм, завдяки школі КДБ».
♦ «Америка, яка гадає, начебто має свободу і демократію, — це насправді теж олігархія».
♦ «Мені здається, зараз Америка прагне до світового панування, до диктатури».
Та інші банальності (джерело — сайт «Русское поле»).
Сприймати це особливо сумно, коли пригадую приїзд Софії Асгатівни до Києва та мою роозмову з нею (див. «День» від 9 листопада 2012 р.).
Вже 25 років Губайдуліна живе у Німеччині, має необмежений доступ до інформації будь-якого спектру, є людиною добре освіченою. Попри це, чуємо від неї те, що чуємо. Чому? Звідкіля це?
Мій варіант відповіді — провінційність. Що жодним чином не суперечить наявності таланту й освіти або народженню в найбільшій столиці. Провінційність неусвідомлена, а тому невитравна. Напевно, усі тиранії (а надто ж — тиранія Путіна) й тримаються на провінційності, споконвіку вкоріненій в головах — надто ледачих, щоб хоч інколи вийти за межі цієї затишної внутрішньої в’язниці. Для мене Губайдуліна — звісно, й надалі видатна композиторка. Не менше того. Але й не більше.
