Переглянув на днях два фільми зі схожими сюжетами, але з різних часів.
Перший, британська «Плетена людина» (режисер — Робін Гарді), знятий 1973. Прем’єра другого — американського «Сонцестояння» (Арі Астер) — відбулася влітку цього року.
Чужий чи група чужих приїздить у замкнену комуну, яка, всупереч сучасному світу, дотримується язичеських вірувань та відповідних обрядів. Спочатку атмосфера доволі безтурботна, потім тривога наростає, все закінчується святкуванням, під час якого гостя/гостей приносять у жертву. Ще в обох фільмах багато чудової фольклорної музики та співів. На цьому подібність завершується.
«Плетену людину» називають фільмом жахів, що невірно. Фільм Робіна Гарді — вельми уїдлива сатира проти влади, панівної релігії, святенницької моралі. Протагоніст — поліцейський сержант Гові, який приїхав на далекий острів розслідувати зникнення 12-річної дівчинки. Він стикається з тим, що острів’яни не тільки вклоняються кельтським богам, а ще й мають дуже вільні звичаї. Це його як ревного християнина обурює і засліплює. Він метушиться по острову, який святкує життя та єднання з природою, і протистоїть цьому святу з упертістю релігійного фанатика. Отримує смерть, відповідну його фанатизму.
У «Сонцестоянні» головне поняття, на якому тримається спільнота язичників, — сім’я. Це, по суті, не плем’я, а одна велика родина з колосальним рівнем взаємної підтримки. Героїня — молода дівчина на ім’я Дані — втрачає своїх батьків і сестру, страждає від важкої депресії, почувається (небезпідставно) покинутою і зрадженою. Приїзд у настільки згуртовану спільноту дає їй шанс на зцілення. Звідси її жорстоке рішення — віддати в жертву колишню близьку людину. Минуле має згоріти. Зараз, на око сучасного глядача, у фільмі багато лякаючих моментів, і схожий він на одну велику моторошну галюцинацію. Ймовірно, через 40 років його сприйматимуть як мелодраму. Чи як пам’ятник неврозам епохи.
Звісно, нам потрібна віра в ритуали, аби посміятися з себе чи налякати себе ж.
Ба більше. Щоразу, коли матерія реальності розлазиться під руками, ритуал стає тою ниткою — хай і ілюзорною — якою можна заштопати цю неконтрольовану й недобру проріху.
Релігії зникнуть, а ритуали залишаться.
І головне, фільми про них можна знімати й знімати.
