В «Аналах» Тацита є чудовий фрагмент про взаємодію театру й політики:
«...в легіонах, що стояли в Паннонії, раптово спалахнув заколот, без будь-яких нових причин, окрім того, що зміна принцепса відкривала шлях до свавілля й заворушень і породжувала надію на здобичу міжусобній війні. У літньому таборі розміщувалися разом три легіони, що перебували під командуванням Юнія Блеза. Дізнавшись про смерть Августа... він в ознаменування жалоби звільнив воїнів від несення звичайних обов’язків. Це призвело до того, що воїни розпустилися, почали бунтувати, прислухатися до промов всякого негідника... Був у таборі такий собі Перценній, у минулому голова театральних клакерів, потім рядовий воїн, жвавий на язик і, завдяки своєму театральному досвіду, майстерний у розпалюванні збіговиськ. Людей нехитрих, що цікавилися, якою після Августа буде військова служба, він поволі розпалював в нічних розмовах...
Нарешті, коли вони були вже підготовлені і у нього з’явилися спільники, що підбурювали воїнів до заколоту, він почав питати їх, немов виступаючи перед народними зборами, чому вони з рабською покірністю коряться небагатьом центуріонам, і трибунам, яких і того менше. Коли ж вони наважаться вимагати для себе полегшення, якщо не зроблять цього невідкладно, домагаючись свого проханнями або зброєю від нового принцепса, який ще не став на ноги?
Натовп шумів у відповідь; звідусіль чулися збуджені вигуки».
Клакери — явище настільки ж давнє, як сам театр: організовані групи глядачів, здатних на замовлення затупати чи, навпаки, піднести гучними оплесками будь-яку виставу. Не приховаю, мені як колишньому театралу цікаво читати свідчення такої впливовості улюбленого мистецтва: бунт у Паннонії охопив зрештою ледь не цілу провінцію.
А якщо подумати, скільки таких фіглярів зараз роїться на нашій політичній сцені? Скільки посередніх комедіантів займають трибуни, отримуючи бурхливу підтримку від власних клак?
Весь світ, звісно, театр. Тільки інколи актори такі — хоч смійся, хоч ховайся.
