Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Сну більше немає (?)

Вірус насильства, або В пошуках вакцини від неправди про минуле і майбутнє
29 травня, 2020 - 12:13

Упродовж останніх двох місяців активно дебатується питання про особливості впливу аудіовізуального мистецтва на масову свідомість в екстремальних умовах пандемії і те, якої трансформації зазнають форми того впливу по закінченні подій, які доволі радикально змінили наше життя. А до цього долучилися ще дискусії, пов’язані з фільмовим проєктом Іллі Хржановського, Дау» та проєктом музею «Бабин Яр». А ще ж і нещодавня 75-та річниця завершення, на теренах Європи, Другої світової війни...

УБИВАЮЧИ СВОЇХ

Трапилось так, що 1990 року я мав розмову з російським письменником Віктором Астаф’євим. На телебаченні, під телекамеру. Зненацька він запитав мене:

— Вам доводилось коли-небудь бачити людину, в яку влучила куля?

— Ні, — відповів я, — Бог милував.

— А я на війні, на фронті бачив це багато разів. Страшне видовище. З пораненого в усі боки періщить кров, він дико кричить, зрештою падає в конвульсіях. А як це показують у кіно? Біжить солдат, красиво так... Ще й зарапідять, ще й музичку покладуть зверху. Війна, так виходить, красива штука, нагадує захоплюючу гру.

І далі говорив про те, що ми, ті хто не воював, не знаємо справжньої правди про війну, що війна вигадана підмінила війну справжню.

Віктор Петрович Астаф’єв був не тільки видатним письменником, а й людиною великої мужності й совісті. Пізніше побачить світ його роман «Прокляті і вбиті», де буде сказано багато правди про ту війну. Пізніше з’явиться документальний фільм Андрія Зайцева «Віктор Астаф’єв. Веселий солдат» (2010), у якому письменник-фронтовик розповість стільки... Про те, скажімо, що незрідка нових радянських вояків готували до війни абияк, відтак вони й гинули в перших же боях. Що загиблих так само незрідка не ховали (тому й досі вишукують тлінні рештки воїнів), на відміну від німців, які робили те ретельно і педантично. Що в перебігу форсування Дніпра 1943-го на тій дільниці, де воював Астаф’єв, із 25 тисяч військових до берега дісталися лише 3600... Бо людей не берегли, їх кидали в піч війни, наче солому...

Хто досі не розуміє, в чому зло «побєдобєсія», нехай почитає і послухає Астаф’єва. Або «Щоденникові записи» Олександра Довженка. Тоталітарний совєтський режим перемагав і переміг, зрештою, гітлерівську військову машину, убиваючи не лише ворогів, не лише чужих, а й своїх. Убиваючи передусім абсолютною зневагою до людського життя, власне до життя як такого. Відтак 9 травня — то є день перемоги однієї людиноненависницької системи над іншою, нічим не кращою. Це свято лише для тих, хто сповідує імперські цінності й дотримується відповідного морального кодексу, для тих, хто підтримує неправду про наше минуле.

«ЗОЛОТИЙ СОН...» ТАКИ НАВІЯЛИ

Та неправда не просто про минуле, а й про сьогодення. Бо ставлення до воїна і воїнів у сучасній Україні є похідним від отого самого «побєдобєсія» й тієї суто вітринної, демонстративної поваги до переможців у війні. За якою стоїть абсолютне презирство до людини, хоч би де вона була. 2014-го не держава, а простий народ став на захист Вітчизни. Деяка позитивна трансформація все ж відбулася, а тільки ж досі маємо перегуки й відлуння тієї зневаги до людини, живої й навіть мертвої.

І хіба не є продовженням тієї ж зневаги практика боротьби з коронавірусом? Заледве не всі телеканали зранку до вечора захоплено оповідають про те, як Офіс Президента, як олігархи ба навіть їхні дружини буквально засипають українців ліками, обладнанням, засобами захисту... Тільки всю цю інформацію треба ділити на сто чи двісті — в реальності усе це виглядає далеко не так оптимістично. Оте саме «ур-ра, трум-бум-бум, ми перемагаємо» — бездарне й цинічне. Таке собі «побєдобєсіє» у війні з вірусом, війні чи ж не «великій вітчизняній».

А насправді, за допомогою тих же олігархічних ЗМІ навіюють «сон золотий». Либонь, до речі, мало хто й знає, що «сон» той походить із знаменитого вірша «Безумці» П’єра-Жана Беранже в російському перекладі Василя Курочкіна. Щоправда, семантика там дещо інша, коли прочитати сам вірш. Поет обурюється з неприйняття ідей засновників утопічного соціалізму, Сен-Сімона і Фур’є, які придумали спосіб зробити людство щасливим. Придумали, вигадали, а їх оголосили несповна розуму. Беранже й Курочкін нагадують, що і Христос виглядав в очах більшості безумцем, і Колумб, який відкрив Америку — і що? А нічого. Відтак треба лише загіпнотизувати народні маси, такі несприйнятливі до нових ідей:

«Господа! Если к правде святой

Мир дороги найти не умеет —

Честь безумцу, который навеет

Человечеству сон золотой...»

Як відомо, цей сон таки вдалося навіяти — уже в ХХ столітті, на теренах Російської імперії — там, де людей було не шкода кидати в ту саму піч грандіозного соціального і політичного експерименту. Німеччина пішла в чомусь подібним шляхом, але зі своєю національною специфікою: щастя тут вирішили забезпечити не всім, а лише обраній «арійській нації». Суспільство було піддано гіпнозу, й гіпнотизери мали успіх, хоч і не надто тривалий.

У підсумку перед мистецтвом стоїть завдання такої собі розгерметизації масової свідомості, зняття гіпнотичного впливу, в тім числі у сприйнятті минулого. Шокові засоби тут першостатейні, мабуть, щодо ефективності. Один із найвідоміших прикладів — на зйомках фільму Андрія Тарковського «Андрій Рубльов» було спалено корову, забито коня (чи було так насправді — велике питання)...

Коли інший видатний режисер, Кіра Муратова, дізналася про звинувачення на адресу свого колеги, вона заявила, що Тарковський перестав для неї існувати. Щоправда пізніше, після виходу у світ її картини «Три історії» вона сама наразилась на звинувачення в проповіді «аморальності» — бо ж на екрані дочка забивала матір (звісно, що не буквально, ігровий епізод), і мале дитя сипало отрути старому сусідові, аби той пошвидше звільнив житлоплощу. Дивитись ті епізоди і справді важко, як важко ковтати гіркі ліки; але коли ви хочете вилікуватись — ковтайте!

Як відомо, більшість таких ліків не любить, кажуть, що не потребують — життя й без того важке, від кіно чекають якщо й ліків, то заспокійливих. Хоча винятки трапляються. Тарковський у щоденнику виписав зі стенограми одного з обговорень «Андрія Рубльова» виступ молодого вченого, який спробував пояснити, чому потрібно дивитися таке «важке кіно»: «Річ у тім, — говорив учений,— що у ХХ столітті відбувалася деяка емоційна інфляція. Коли ми читаємо газети й дізнаємося, що в Індонезії було вирізано два мільйони людей, це справляє таке ж враження, як і повідомлення про те, що наша хокейна команда виграла матч. Це справляє однакове враження! І ми не помічаємо величезної різниці між цими двома подіями». І далі він продовжив про роль тих митців, які «дають відчути справжню міру речей. Упродовж усього свого життя несуть вони цю ношу, і ми мусимо за це їм дякувати».

Це судження було висловлено наприкінці 1960-х, коли обсяги інформації були доволі обмеженими. Що ж тоді говорити про нинішні часи?!

ЗАНУРЕННЯ У ПОТОЙБІЧЧЯ

У нинішні часи існують різні технології, завданням яких є оте саме розчаклування, звільнення від гіпнозу. Щодня ми чуємо про загибель людей — на війні, на дорогах, у якихось життєвих ситуаціях. І минуле, хай би яким катастрофічним воно було, сприймається так само в режимі олімпійського споглядання-спокою.

Найвідоміші засоби дістали назву імерсивних, себто таких, що здійснюють ефект занурення людини в якісь пограничні, катастрофічні ситуації— щоби вона пережила те як подію власного існування. Й одразу тут постає питання, наскільки власне мистецькими є ті засоби, наскільки сумісними з мораллю, — ці питання і ставляться нині до того ж проєкту «Дау», а тим паче до музейного проєкту «Бабин Яр».

У сучасному мистецтві (чи «надмистецтві»?) подібних прикладів чимало. Один із найвідоміших — лондонський Secret Cinema, де відвідувачеві гарантують повну «відключку» від його власної реальності й опускання в іншу, яку він переживає як свою. Або не менш відомий «Sleep No More / Сну більше немає» — імерсивний театр у Нью-Йорку, де відбувається щось подібне. Чи є такі ж заклади в Москві та Києві — ніц, не знаю, якщо не вважати на ймовірність появи такого на території Бабиного Яру.

Що ж до українського кіно... Нещодавно подивився на фестивалі Docudays UA фільм «War Note» (студія «Вавилон-13») режисера Романа Любого. 29-річний режисер зробив фільм без сценарію, змонтувавши фрагменти особистих відеозаписів із телефонів, камкодерів, фотоапаратів та гоупро (відеокамер) українських солдатів, котрі воюють на Донбасі.

Перший план фільму — якась кімната, солдати перед дзеркалом, один із них дещо сторопіло дивиться на самого себе й тіні, які сновигають у дзеркальній площині. А далі ця дзеркальна стіна ніби падає, і ми опиняємось за нею, себто в задзеркаллі, потойбіччі. Техніка сюрреалізму, якій, по суті, уже сто літ, а втім, ми сприймаємо її якось по-новому. Філософія тут проста — кіно це не дзеркальне відображення життя, а те, що за дзеркалом.

Нове тут — множинність суб’єктивних бачень, точок зору. При цьому солдати в кадрі подекуди нагадують людей, які поставали перед камерою братів Люм’єрів, — вони заглядають у камеру не без певного подиву.

Звісно, це антигламурне кіно, сказати б, антигіпнотичне. Тут немає звичної сьогодні цукеркової, до нудоти, красивості, вилизаності, буяння кольорів. Тут все, як є. Війна те все перетворює на купу брухту й цегли, на бруд, посеред якого й людині ніби ж нізачим позувати перед камерою і причепурюватись. Вони, солдати й офіцери, і не позують. В їхній мові чути чимало нецензурних слів та висловів... Ну, коли на тебе летять ворожі кулі чи міни — як будеш добирати слова?!

Окопна правда, про яку не хоче знати нинішня українська влада. Вона хоче миру, але спочатку мир має прийти в душі оцих солдатів, а не у високі кабінети. Так, краще, щоб влада подивилася цей фільм, де війна така некрасива, така потворна, така убивча й мерзенна. А люди на ній все одно залишаються людьми.

Больовий поріг — ось питання. Посеред приголомшливого обсягу інформації він дуже низький, той поріг. Людину вбили, цукерку прорекламували, хохму розказали — градус емоцій один і той самий.

Відтак фільм Любого — про те, що ми живемо в аварійному світі, тож не варто звикати до комфортної збайдужілості, — занадто боляче буде потім у реальному житті.

Важка тема, важка. Доведеться ще продовжувати, вже іншим разом. Бо це не лише про кіно, радше про те, як і з чим житимемо далі.

Газета: 
Новини партнерів