На днях вийшло так, що протягом доби я подивився два фільми про незвичні форми кохання — «Форма води» й «Ex Machina» (лат. «З машини»). В першому пристрасть спалахує між німою прибиральницею та людиною-амфібією, в другому молодий програміст закохується в жінку-робота. В першому все закінчується добре, в другому — неоднозначно.
Любов інколи розглядають як невроз. Як найпіднесенішу з усіх хвороб. Між тим, якщо відкинути занадто патетичні образи заодно з сухими поясненнями про дофамін і феромони, то вийде споконвічний виклик — незмінне питання прийняття іншої чи іншого. Вони, інші — найбільша наша халепа й наше найбільше щастя. Виглядати вони можуть дуже дивно. Інколи навіть як двометровий зелений прибулець з перетинчастими пальцями, зябрами й нелюдським поглядом круглих очей. Або як андроїд з процесором у гарненькому металевому черепі й жмутом оптоволоконних кабелів замість серця. Або як дівчина чи юнак іншої раси, релігії чи іншого способу життя. Звісно, фільми — видумка, але, зрештою, й сама любов — теж видумка, принаймні на своєму початку. На перших порах ми видумуємо своїх коханих. А тільки згодом дізнаємося, наскільки вони не відповідають цьому уявленню. Ось тоді й вступають довіра, прийняття, радість від прийняття — саме від прийняття інакшості, а не насолода власним відбиттям у дзеркалі чужого обличчя, яке завжди можна замінити. Тебе можуть розчарувати, зрадити — як і ти можеш зрадити й розчарувати, адже він/вона так само тебе уявив/уявила. Він чи вона так само (за) тебе боїться. Тож від тебе і залежить — будеш земноводним убивцею чи прекрасним Іхтіандром, трапиться хеппі-енд у вашій історії чи ні. Все як у кіні, одне слово.
Ні, любов не зла. Просто це таке людське почуття, таке людське.
Настільки людське, що інколи хочеться побути комп’ютером. Звичайним таким комп’ютером.
Доволі хвилююча фантазія, до речі.
