Зустріч президента України Володимира Зеленського з представниками культури, мистецтва та спорту, що відбулася 18 жовтня в Офісі президента, залишила двоїсте враження. Неформальний підхід голови держави та команди міністерства культури, молоді та спорту перечепився за старожитню радянську традицію ходоків до Леніна.
Планувалося, що Володимир Бородянський презентує програму міністерства, яку потім обговорюватимуть, критикуватимуть, уточнюватимуть. Стан країни та її гуманітарної політики і справді потребує швидкого реагування, ділового тону та робочого настрою. Однак, міністрові довелося перетворитися на модератора та реагувати на питання часто-густо абстрактні, або такі, які не вникли б, якби він мав можливість донести свою стратегію.
Президент Володимир Зеленський відкрив зустріч невеликим спічем, яким окреслив термінові на його думку завдання культурної політики: робота на мир у суспільстві, створення продукту, який доносив би до зовнішнього та внутрішнього користувача образ країни, що не відлякує, розвінчує пропагандистські кліше про націоналістичний угар, розбрат, дискримінацію. Для цього він радив не педалювати теми, що є подразниками емоційних дискусій. Зокрема, тему мови. Не піддаючи жодному сумніву державний статус української, Володимир Зеленський закликав працювати з реалізацією цього принципу через просвітництво. На прикладі шкіл з мовою навчання національних меншин – пояснюючи, що вивчення всіх предметів не українською порушує права учнів, роблячи іх менш адаптованими для реалізації в Україні. При тому, що вивчення мов та літератури нацменшин може і мусить бути у таких школах з першого класу.
Фактично президент запропонував працювати в рамках концепції американського політолога Джозефа Ная про м’яку силу (soft power), вибудовуючи міжнародний культурний та інформаційний вплив на продукті, що провокує симпатію, задоволення, бажання наслідувати. Тоді як останнім часом Україна демонструвала підходи доктрини культурно-ідеологічної гегемонії, сформульованої італійським комуністом Антоніо Грамши і популярної під час холодної війни по обидва боки залізної завіси. Те, що Росія залишається вірною цьому підходу, не є причиною її мавпувати. Перемогти тут можна лише граючи за іншими, сучасними цивілізаціними правилами.
Після президента ініціативу у свої руки різко взяли діячі культури, мистецтва та спорту, серед яких приємно було бачити людей, що давно і продуктивно працюють у галузі, проте не є керівниками інституцій, орденоносцями, поп-знаменитостями або функціонерами: меценатів, кураторів сучасного мистецтва, критиків та аналітиків культури. Проте їм, носіям актуального досвіду й практик, що не ангажовані держфінансуванням, і чиє бачення мало би освіжити погляд та розширити інструментарій офіційної культурної політики, висловитися не вдалося.
Майже усі, хто брали слово, або наполягали на важливості та недофінансуванні свого напрямку діяльности, або спрощено повторювали тези президента, агітуючи за все хороше проти усього поганого. Легендарна гімнастка та тренерка Ірина Дерюгіна говорила про рівень та потенціал національної школи художньої гімнастики, зауваживши, що цьому виду спорта в РФ приділяє особисту увагу президент Володимир Путін, а в Азербайджані – віце-президентка Мехрібан-хунум Алієва. Голова Української кінофундації Андрій Халпахчі доводив, що розвиткові кіна в країні заважає мала кількість кінотеатрів та наполягав на їх створенні у кожному невеликому населеному пункті. Світової слави композитор Мирослав Скорик підняв питання відсутності у Києві великої сучасної будівлі для симфонічної музики. Директор Одеського художнього музею художник Олександр Ройтбурд наголосив на жахливому стані вітчизняних музеїв при тому, що вони мусили б бути візитною карткою країни. Очевидно, що кожна з цих заяв мала сенс, так само, як і те, що кожна галузь гуманітарної сфери України потребує фінансової підтримки та системного переосмислення. Проте час зустрічі можна було б використати ефективніше, якби учасники не поспішали акцентувати галузь власної роботи чи навіть служіння, а вислухали спочатку міністра, щоби конкретніше зрозуміти, яким чином вони можуть досягти розвитку в рамках стратегії.
Міністр Володимир Бородянський, коментуючи виступи, встиг повідомити, що Український культурний фонд отримує суттєво більший бюджет, ніж це було раніше, і що в його програмі прописані стратегічні цілі та напрямки, в реалізації котрих можна знаходити фінансування тих або інших напрямків. І закликав присутніх долучатися до співпраці з керівниками та командами галузевих напрямків, що створені у міністерстві, доносити до них свої пропозиції, плани, вимоги. Цікаво було дізнатися про концепцію проектів-магнітів, що мусять притягати увагу до української культури, поєднуючи діяльність представників різних напрямків та галузей та споживачів різного культурного продукту. Розкрити ж більш детально її міністрові не дали.
Бо більшості хотілося показати президентові власну присутність, як дітям у садочку перед Дідом Морозом. Не обійшлося і без подарунків, реляцій, закликів та нотацій. Керівник видавництва “Саміт-Книга” Іван Степурін відрапортував, що більшість українських видавців нині на Франкфуртському книжковому ярмарку та вручив президентові стосик книжок. Кінорежисер Роман Балаян закликав навести лад з надбудовою на майдані Незалежності, на дауху будівлі, де розташований “МакДоналдз”. Перший в історії України секретар РНБО академік Володимир Горбулін закликав усіх присутніх пам’ятати, що культура мусить працювати на те, аби люди були більш добрими, бо останні 15 років він спостерігає, як вони стають усе більш злими. Продюсер та поп-співак Потап (Олексій Потапенко) потішив тим, що в галузі шоубізу з грошима все добре, але хотілося б ще яких-небудь льгот. А актор Володимир Горянський звернув увагу присутніх, що варто було б не відволікатись, а уважніше поставитися до тези президента, що час працювати на мир.
Замість робочого обговорення зустріч перетворилася на демонстрацію певними персонами власної пристуності та існування.
Слід зауважити, що розкуту атмосферу зібранню одразу запропонував Володимир Зеленський. Замість зайняти один з двох фотелів на сцені, він просто присів на край подіуму, знявши будь-яку емоційну стіну між собою та присутніми. З часом поряд довелося сісти й мінстрові Бородянському, що було для нього, як медійника, звиклого важливішим за статус бачити результат розмови, очевидно комфортним. Із учасників зустрічі посидіти поряд з президентом захотів тільки Олександр Ройтбурд.
Зустріч пройшла в дружній атмосфері. Сказати так в даному випадку не буде штампом радянського офіціозу. А от стосовно її результативности – питання до учасників. Радянська людина не перестає бути такою одразу, як опиняється в демократичній обстановці. Маємо вчитися.
