Сидіння в карантині спонукає до рефлексій, у тому числі над власним ремеслом.
Спочатку — пара абзаців бурчання.
Кіно — мистецтво оманливо легке, оскільки масове. Мільйони людей ходять у кінотеатри, тисячі з них ведуть блоги, де описують враження від фільмів — і часто плутають кількість «уподобайок» і коментарів з професіоналізмом. Плюс медіа, в яких публікують що завгодно — скандали з життя кінозірок, курйози зі знімальних майданчиків — і теж називають це кінокритикою.
Доклалася тут і рідна система освіти. Щороку університет імені Карпенка-Карого випускає до десятка людей з дипломами кінокритиків — де вони всі?
Ось як було в мене.
Писати любив з дитинства. Спочатку, звісно, науково-фантастичні оповідання (сміхота!) Читати любив не менше. Читав усе — газети, журнали, ту ж фантастику, літературу в рамках шкільної програми; пам’ятаю, в старших класах проковтнув цілого «Фауста».
В юності, захопившись роком, почав писати про групи й концерти. Навіть робив самвидавський рок-журнал. Паралельно інколи публікувався в офіційній (тобто комсомольській) пресі. Результат — дика наївна аматорщина, але й практикум теж.
Потім я все це кинув. Пішов хіпувати. Але й вештаючись містами, квартирами й дорогами, б’ючи байдики й розкриваючи свідомість, все одно щось читав, шкрябав якісь нотатки, вів щоденники; самовираження ще смішніше, ніж ота «рок-журналістика».
Зрештою, бурлакування теж себе вичерпало, а бажання писати — ні. Тож я поступив у вищезгаданий Карпенка-Карого на театрознавство. Окрім навчання, активно публікувався: можна сказати, кожна моя курсова робота йшла в друк у тому чи тому виданні. Ще до захисту диплому став штатним кореспондентом культури в «Дні». З часом тема театру відійшла — через його занепад в Україні. А кіно, навпаки, перетворилося на пристрасть. При тому весь вищеперерахований досвід став у нагоді.
Театрознавчий вишкіл у першу чергу навчив аналізувати акторську роботу, відрізняти фальш і перегравання від справжнього перевтілення.
Те ж саме стосується драматургії, яку ми інтенсивно читали й розбирали на заняттях. Знати бодай мінімум драматургічної класики, розуміти, як влаштована хороша п’єса з її зав’язками-кульмінаціями-розв’язками дуже важливо: сценарій — основа всього. До речі, я й досі підтримую театральний тонус уже як глядач — ходжу на хороші спектаклі, коли є така можливість.
Рок-музика і взагалі музика звучить у більшості фільмів. Причому дуже часто певна мелодія або пісня створюють не тільки настрій, а й смисли. Можна, відштовхуючись лише від пісні в заключних титрах, написати повноцінну рецензію.
Не обійтись у кінокритиці й без образотворчого мистецтва — нам його в інституті теж викладали, причому доволі якісно. Кадр будується за певними композиційними законами; окрім того, режисери обожнюють цитувати окремі картини чи творчість конкретних художників, стилізуючи фрагменти фільмів відповідним чином. Вони цитують, а ти розгадуєш — і це гра, яка приносить окреме задоволення. Тому відвідую найпомітніші виставки в Києві, а в мандрах намагаюся знайти час для музеїв.
Ще одна заувага щодо читання — якщо хочеш добре писати, то читай літературу складну, бажано — філософську й культурологічну, яка тримає мозок у постійному напруженні. Тоді рецензії вилітатимуть як пір’їнки. Читати інших кінокритиків так само варто, але тих, хто розумніший і талановитіший за тебе. Й іноземних, англомовних обов’язково.
Тобто з того, що я написав, виходить, що кінокритик — такий собі вічний студент.
Чим більше знаєш — тим краще пишеш.
Чим жадібніший до всього нового — тим ти професійніший.
Десь так.
