Вона народилася в родині радянських дипломатів у Нью-Йорку: її батько (родом із села Костобобрів Чернігівської області, мати — з Криму) працював у представництві Української РСР при ООН. До заміжжя мала прізвище, дуже дражливе для російського релігійно-чиновницького офіціозу — Мазепа. Вбита в Москві 7 жовтня 2006, у день народження президента Володимира Путіна, в під’їзді власного будинку. Про чинного очільника Росії вона, зокрема, написала такі слова:
«За що я так не люблю Путіна? Саме так, за це. За черствість, що гірше злочину, за його цинізм, расизм, за його неправду, за газ, що він застосував під час облоги «Норд-Оста», за побиття немовлят, що тривало протягом усього його першого президентського строку».
Незабаром після вбивства Анни один з її ворогів зауважив: «В умовах постнуклеарних зіткнень такі люди варті дивізії, інформаційна складова стає вирішальною навіть при прямій інтервенції».
Вочевидь, це й було основною причиною її смерті. За 2 роки сталося «зіткнення» — тобто напад Росії на Грузію, за 8 Росія вдерлася в рідну для Анни Україну, за 9 — почала бомбувати непідконтрольну диктатору Асаду частину Сирії. Політковська, з її міжнародним авторитетом і вмінням писати підкріплені неспростовними фактами й свідченнями розслідування звірств російської армії та міліції, ці війни не зупинила б, але звучала би помітним дисонансом серед злагодженого гримотіння кремлівської пропаганди.
Такою ж перепоною був Борис Нємцов, теж розстріляний у Москві в 2015.
Таким же, занадто незручним, є Олег Сенцов, якого зараз усе той же режим повільно знищує в тюрмі.
Тирани вбивають найкращих. Тих, кого не можна купити, хто не розмінює свободу на компроміси й самооману.
Але тирани програють і відходять. Рано чи пізно Росія стане гідною імені Анни Мазепи-Політковської.
