Визнаю, що великі натовпи мене відверто лякають. Та й силовики із сльозоточивим газом не виклають симпатії. Сказати направду, чехівське «как бы чего не случилось» мимоволі з’являється в думках.
І тим не менш, я на майдані. Чому? Інколи найскладніше давати відповіді на найпростіші питання.
Та все ж, у моєму випадку усе доволі однозначно: заради поваги. До людини насамперед. Її думок, вчинків, вибору, а отже, стилю життя.
Країна, що поважає своїх громадян, успішно викорінює корупцію у будь-яких проявах. Також робить прозорими та ефективними судову та податкову систему. Відповідно, пенсійна галузь працює, як «Ролекс», і її не спокусити «гречаними перспективами».
Відтак, країна, для котрої права громадян на першому місці, забезпечує усіх охочих якісною освітою та робить життєздатними соціальні ліфти.
Ще – соціальним пакетом. А ще – належним рівнем наданих медичних послуг (із відповідною кваліфікацією лікарів, їх пристойною зарплатнею та толерантним ставленням до пацієнтів).
Крім того, усі, хто мають бажання працювати і нестися вскач кар’єрними сходами, - будь ласка, мають таку можливість. Причому, у різноманітних галузях – від сфери обслуговування до науки (котра, до речі має пережити феномен фенікса). Тобто питання робочих місць та оплати праці – одне з найактуальніших.
Країна, котра поважає своїх громадян, має репутацію досвідченого іміджмейкера та стиліста – люди і їх держава виглядають привабливими в очах світу. А це, крім продуманої та налагодженої інфраструктури, просування власної культури, як люксового бренду. І особливо наявність української ерудованості, поліглотства й витонченої естетики.
Країна, яка цінує своїх громадян, це – та, де прошарок середнього класу, умовно кажучи, відсотково більший половини населення.
Це простір, де є можливість бути собою, а не пристосовуватися до антигуманного стилю життя суспільства. Повага до людини – це також і прийняття люмпенів та гопників (як із фізичними, так і з ментальними ознаками) … з ремаркою, що за таких умов вони, вірогідно, будуть подібні до вимираючого виду.
Країна, де поважають, – це також та, котра дбає про людей із обмеженими можливостями. Як мінімум, на рівні пандусів, спеціально сконструйованих ліфтів тощо, а як максимум – фінансової допомоги, котрої вистачає не лише на купівлю ліків.
Так мені бачиться європейська картина. У ній похід у ресторан – не в свята, а в будні. Натомість модно ходити до музеїв, театрів, бібліотек, опери та інших культурних закладів. Дивитися нове вітчизняне кіно.
Серед людей, що живуть у європейській країні, звичною справою вважається купувати книжки (позаяк на задоволення базових потреб гроші є, тому можні подумати про духовні продукти) – як паперові, так і електронні, – музичні альбоми та ліцензійне програмне забезпечення.
Як на мене, всі ці пункти тотожні узагальненій мотивації «хочу відчути себе людиною», котра жене сотні тисяч наших емігрантів закордон.
Завдяки євроінтеграції я не планую схопити паспорт, напхати нашвидкоруч валізу і – «на все добре», тільки мене й бачили. Ні. Вважаю, було б чудово без перешкод переміщатися світом, стати фахівцем у своїй сфері, обмінятися досвідом із іноземними колегами і повертатися до своєї країни. Тієї, де цінують своїх громадян, а вони, відповідно поважають права інших.
Все просто. Я всього лише хочу мати якісну освіту. Потім гарантовану роботу з пристойною зарплатнею, прямопропорційною до моїх вкладених зусиль і виконуваних обов’язків.. Спокій за батьків, що на свою пенсію вони можуть ще й подорожувати світом. Впевненість у майбутньому, аби народити і виростити дітей. Їздити бездоганними дорогами. А ще – купувати українське, ходити чистими вулицями, бачити осмислені обличчя в натовпі. Бути серед культури візуальної та ментальної.
Словом, саме за таку країну я стою на майдані. І, хочеться вірити, не дарма.
P.S. Ймовірно, декому ці слова видадуться «капітаном очевидністю», юнацьким максималізмом чи «євромайданівською» романтикою. Нехай. Все ж, саме зараз їх важливо озвучити.
