«Нехай довкола рвуться снаряди і строчать кулемети, але ви повинні писати, — так казали нам викладачі військової журналістики, які засвоїли фронтові закони професії. — Автомат беріть, якщо розбомблять редакцію». Ніколи не думав, що доведеться згадувати фразу з музеїв війни. Тим більше — приміряти її до немислимих обставин вуличних боїв у власній країні, в її чудовій столиці, що давно зазнала жахіть кривавих суперечок, де скорботні монументи на згадку про загиблих стоять як застереження. Ні європейське обличчя міста, ні уроки історії не змогли стримати агресію, що вихлюпнулася назовні. Не напоумили владу і суспільство тисячі статей, думок, експертних оцінок, які звучали в пресі і звернені до тих, хто ухвалює рішення і впливає на них. Руки опускаються в безсиллі, і вже не віриш у користь праці, покликаної збудити думку. Важко пропонувати аналіз того, що сталося, коли головні люди в країні вирішили загнати шкапу історії в кут, надавши слово одному «товаришеві маузеру». Ще важче мовчати. Безмовність породжує монстрів і тяжкі гріхи. Вони роз’їдатимуть душу, поки її не очистить слово сповіді. Тому говорити необхідно.
В українській трагедії XXI століття, що розгорнулася на наших очах, багато причин, як у будь-якої великої катастрофи, де погано прикручена робітником гайка розташована на фатальній траєкторії поряд із помилкою досвідченого капітана і раптовим поривом вітру. Тому одразу відокремимо дурість гвинтиків системи від стихійних проявів і від злочинних помилок тих, хто стояв біля штурвалу. Ми ще не знаємо остаточної ціни розв’язання інституційної і політичної кризи, що пробралася в кожен куточок країни. Ми лише намагаємося знайти відповідь на запитання, чому сталося найгірше: загинули люди, і чому кожен, хто піднімає свій голос на захист України, прав і свобод людини, отримує силову відсіч, яка за ступенем жорстокості перевершує аналог на китайській площі Тяньаньмень чверть століття тому.
ГРАНИЧНО ДОПУСТИМА КОНЦЕНТРАЦІЯ ВЛАДИ
1905 року один з найвпливовіших царських міністрів, тоді ще без графського титулу, пан С. Вітте написав у своєму щоденнику: «Залишаючись серцем і душею прибічником монархії, я виступаю за її обмеження. Нехай цар очолює імперію, але править народ». Ідею реалізували не в тій монархії, для якої вона призначалася. Брат Миколи II Георг V до початку Першої світової війни передав практично всі повноваження з управління Об’єднаним Королівством парламентові та кабінетові міністрів, зберігши не лише трон, а й велику імперію. Упродовж XX століття європейські держави, кожна в себе, збалансували владні повноваження між монархами, урядами, парламентами, опозицією і суспільством. Там, де цього не зробили, — отримали величезні соціальні потрясіння, відомі нині за найменнями диктаторів А.Гітлера, Ф.Франко, Б.Муссоліні, А. Салазара, М.Горті, Н.Чаушеску, С.Мілошевича.
18 лютого 2014 року до них долучився і український четвертий президент, випередивши Олександра Лукашенка за кількістю пролитої крові. Різкий у висловлюваннях білоруський диктатор за 20 років одноосібного правління не пов’язав своє ім’я з жертвами режиму, і, за великим гамбурзьким рахунком, за ним значиться лише кілька зниклих безвісти політиків і журналістів. Проте не концентруватимемося на персонах. Збудована в Україні система влади, задумана як вертикаль, виявилася небезпечною, як трамвай без гальм на крутому узвозі. Те й інше створювали колективно за бажанням згори. Судді, депутати, адміністратори, олігархи, чиновники, військовики і цивільні, політтехнологи і музиканти. Усіх не перелічиш. Вони запропонували суспільству роль покірних пасажирів, а ми погодилися зайняти місця позаду хвацький вагоновода. Ось і приїхали... Стоячи на краю прірви, можемо без кінця, як влада й опозиція, звинувачувати одне одного, але глибина і перспектива загального падіння від цього не зміняться. Хоча вихід завжди існував і відкритий досі. Поділившись повноваженнями, британський монарх забезпечив собі довголіття і шану, а його російський брат, який не поділився ними, виявився катом, жертвою і причиною загибелі власної родини, не кажучи вже про імперію. Скористатися британським досвідом столітньої давнини нам заважає та ж сама концентрація влади. Лише газ із балончика, пущений в обличчя депутатові, і контузія від шумової гранати, включають інстинкт самозбереження, що спить на парламентській лаві. Повноважень і волі для розосередження влади в країні немає ні в кого. Хоча не таке вже й складне завдання — перемістити вантаж на палубі під час шторму, аби не перекинувся корабель. Замість дій команди ми чуємо вигуки: нехай спочатку вщухне посіяний вітер...
СХІДНА ПІДСТУПНІСТЬ І ЗАХІДНЕ СВЯТЕННИЦТВО
Український розлом проявився в страшній подобі тут, у нас, у самому серці столиці, де ще нещодавно всі дружно готувалися зустрічати гостей із усього світу, а наших неусмішливих міліціонерів навчали поводженню та фразам англійською, примушуючи робити «чи-і-з». Через півтора року виявилося: засвоїли вони зовсім інші речі, далеко не джентльменські.
За три місяці кризи хто тільки не писав про російський сценарій подій, про дружню допомогу спецназу та засоби боротьби із скупченнями людей. Не буду повторювати не доведене. Але все ж, видно птаха за польотом... Компетентні аналітики передбачили, коли В. Путін віддасть наказ узяти Майдан, скільки за це належить грошей, які та кому висунуті ультиматуми під світлом олімпійського вогню. Але головне навіть не в чутках і думках. Сам сценарій національної трагедії виявився впізнанним за попереднім виконанням і жорстокістю. Українського президента підтримували, за сирійським планом. Прогнилий режим, разом із правителем, який втратив авторитет, повинні були отримати матеріальну допомогу та захист на міжнародному рівні. Спосіб придушення громадської думки виявився дуже схожий на чеченський. Силові структури, об’єднані з криміналітетом, утворюють оплот влади. Все це не просто припущення, а те, що відбувається на наших очах. Нахабство, яке притаманне поведінці політичних верхів і кримінальних низів, їхня впевненість у безкарності змушують думати про потужне прикриття зі Сходу.
Реакція Заходу на події в Києві була більш ніж спокійною. На Майдан приїжджали політики, задовольняючись пастораллю картинки з мирними наметами та киплячим на вогнищі борщем. Багато з них до 18 лютого так і не повірили, що на вогнищах Майдану киплять не борщі, а «разум возмущенный». Закулісні перемови по різні сторони України, для всіх обернулися великими неприємностями. Під миротворчим одягом Росії світ побачив мундир окупанта. За фасадом єдиного Європейського дому — номери різного класу та диференційовану, з урахуванням статусу, мораль. «Якщо таємні домовленості з Путіним стануть явними, напруга зросте, і ситуація стане «пренеприятнейшей», — висловився на адресу обох сторін пан З.Бжезінський, експертним оцінкам якого важко не довіряти. http://polemika.com.ua/article-135037.html
І не лише Бжезінський вважає, що до вибуху насильства в Києві призвели пасивні комісари ЄС і дуже активні емісари Росії. Таку думку висловлюють керівники Польщі, члени Вишеградської групи, де не з чуток знають про московську підступність і віроломство. Лише там і в Сполученому Королівстві відповідальність за десятки убитих, сотні поранених громадська думка і преса покладають на альянс Януковича з Путіним і на ЄС, що не захистив своїх прибічників в Україні.
АННУШКИ, ЩО ПІДЛИВАЛИ ОЛІЮ У ВОГОНЬ
Преса не буває винною в убивстві. Журналісти стріляють, якщо зруйновані редакції. Але ЗМІ здатні підігрівати конфлікт і підбурювати до насильства. У крові на тротуарах Києва, в диму та пожарищах проступають образи одіозних кремлівських і не настільки відомих вітчизняних пропагандистів, що потонули в злості та брехні. «Коли пропаганда має характер такий, як у Дмитра Кисельова, то вона ідеальна, оскільки вона взагалі не має жодного відношення до дійсності», — сказав із цього приводу російський політолог Гліб Павловський, відомий своєю лояльністю щодо В.Путіна. Відірвана від дійсності пропаганда щодня застилає отруйним димом величезні території України, підігріває і без того розпалені пристрасті. Брехня не буває пасивною. Вона дезорієнтує людей і загострює протиріччя між сліпими і зрячими. Сліпі починають вірити, ніби вони бачать, а зрячі перестають вірити в побачене на власні очі. Хаос у свідомості і є головною метою пропагандистського терору.
РОЗРУЛЮВАННЯ, ЯК ДЕРЖАВНИЙ МЕНЕДЖМЕНТ
Навіть уявивши терористами всіх киян на барикадах, ми все одно побачимо жахливий непрофесіоналізм міліційних сил. Замість охорони життя мирних городян — масова зачистка та море крові. Не лише у міліції втрачені знання, досвід, відповідальність, умови дотримання букви та духу законів. Некомпетентність стала домінуючою рисою всього державного життя — від перших осіб, що ховаються невідомо де в години національної катастрофи, до голови сільської ради, що не вміє виписати довідку. За три останні роки до керівництва районами, областями та всією державою прийшли люди, що приймають рішення на основі особистих уявлень про норми, поставили правоохоронну систему на службу окремим групам. Ці люди не цікавляться соціологією, статистикою, сучасним досвідом у сфері державного управління. Про що неодноразово писав «День», закликаючи відмовитися від «чуйки» та «розрулювання», використовуваних замість справжніх інструментів менеджменту. «Чуйка» не підказала, що суспільство знаходиться в небезпечному стані напруги, яку ніхто не збирається знімати, а лише підсилює незрозумілою поведінкою. Не знаючи своєї землі, господар поля втрачає урожай. Політик, який не знає історії країни, свого народу, його ідеалів, настроїв і здібностей, втрачає не лише сам, а й усіх пускає по світу.
У дні, коли весь світ пильно стежить за подіями в Україні, поет Євгеній Євтушенко не відривався від екрану телевізора в далекій Америці, де він переніс тяжку операцію. Пересилюючи фізичний і душевний біль, він у ніч з 18 на 19 лютого 2014 року написав українцям декілька поетичних рядків. Мені вони здаються обов’язковою умовою примирення у країні.
«Государство, будь человеком!
Примири всех других, а не мсти.
Над амбициями, над веком,
Встань и всем, вместе с Юлей, прости.
Всем Европой нам стать удастся.
Это на небесах решено.
Но задумайся, государство —
Разве ты ни в чем не грешно?»
Увесь сенс у здатності держави почути розумні слова. Або треба будувати нову — щоб чула.
