Ідея постійно діючої міжнародної кримінальної юстиції, що карала би за військові злочини та злочини проти людяності, виникла одразу після Другої світової війни. Проте втілити у життя цю ідею міжнародній спільноті вдалося лише тоді, коли у власних метастазах луснула комуністична «імперія зла», що протягом майже всього ХХ сторіччя коїла злочини, які за мракобіссям, жорстокістю та масштабом нічим не поступалися звірячості нацистів Третього Рейху.
1998 року 120 країн світу нарешті підписали Римський статут, на основі якого було створено Міжнародний кримінальний суд, що почав діяти у Гаазі з 1 липня 2002 року.
20 січня 2000 року Леонід Кучма, аби трохи підправити свій імідж, спотворений передвиборчими терактами (Щербань, Гетьман...), що коїлись за його президентства, та системними маніпуляціями другого обрання, підписав від імені України Римський статут.
Проте восени цього ж 2000 року Україну струсонуло «касетним скандалом», з якого ми, а головне — міжнародна спільнота, дізналися, що українські «ескадрони смерті» сформовані і знаходяться безпосередньо у надрах правоохоронної системи України. Що цими підрозділами «орлів» Кравченка керують з Адміністрації Президента та «кришують» перші керівники українських силових структур.
Кучма швидко відреагував, і вже 13 лютого 2001 року, аби унеможливити ратифікацію Римського статуту у Верховній Раді, зробив подання у Конституційний Суд щодо відповідності Римського статуту українській Конституції. Чому? Бо з’явилися особисті загрози опинитися на лаві підсудних Гаазького трибуналу. Адже ті злочини, що мали ознаки злочинів проти людяності, спливли на поверхню: вбивство журналіста Гонгадзе, захоплення та катування Подольського, замах на життя народного депутата двох скликань Єльяшкевича — у разі міжнародного незалежного розслідування обов’язково виявили б десятки інших подібних політичних вбивств та катувань.
11 липня 2001 року Конституційний Суд України, який від самого початку свого існування був запланований як технічно-допоміжний підвідділ Адміністрації Президента, ухвалив «категоричну» невідповідність Римського статуту Конституції України. Перший і головний аргумент: міжнародна юстиція, на відміну від української, не визнає будь-яких національних імунітетів і незалежно від посади або сану кримінально переслідує тих, хто скоїв злочин проти людяності. Іншими словами, Конституційний Суд брутально спотворив дух української Конституції, що, насамперед, однозначно гарантує захист життя і прав людини. Натомість він захистив не людину, а владу: Президента, українських суддів, депутатів — гарантував їм недоторканність навіть тоді, коли йдеться про військові злочини або злочини проти людяності.
Отже, саме завдяки Кучмі сучасні «Беркут» і оперативні «орли» (тільки вже Захарченка), тепер так нахабно хизуються гарантованою безкарністю.
Мені заперечать: перспектива міжнародного переслідування злочинів проти людяності зберігається навіть тоді, коли країна не є членом Римського статуту. Адже передбачено таке переслідування за поданням Ради безпеки ООН.
Погоджуюсь — теоретично це можливо.
А практично?
Чи дозволить Росія, що має право вето у Раді безпеки ООН, переслідувати «героев Русского мира», яким вона власноруч підносила патрони і гранати? Чи дозволить Путін судити українофобів-антисемітів, агентів та резидентів ФСБ, яких він просунув у міністри, депутати, губернатори незалежної України, які тепер очолюють ключові структури братнього українського Президента, аби віддавати злочинні накази на знищення України? Я вже не кажу про бандитів у шоломах, яким кремлівська пропаганда за вбивства і каліцтво українських патріотів ліпить крила святих архангелів.
Разом з тим маємо не складати рук. Всією Україною маємо добиватися саме неупередженого міжнародного суду як засобу національного зцілення. Це буде нелегко. Нам протидіятиме вся правоохоронна система України, вся когорта українських псевдосуддів. Нам нав’язливо заважатиме п’ята колона. Ми знову зіткнемося зі зрадою, адже мільярди другого президента і надалі розкладатимуть свої політичні ризики по всіх фракціях парламенту, по всіх державних інститутах. Ці гроші й надалі маніпулюватимуть українськими ЗМІ на кшталт «Української правди», що не соромиться відкрито грати у інтересах родини Кучми, яку ми — постраждалі — підозрюємо у замовлені вбивства засновника цієї ж «Української правди» — Георгія Гонгадзе.
Але ми не здамося.
Ретельно збираймо всі факти, всі докази. А головне — голосуймо на всіх виборах лише за тих, хто гарантуватиме нам приєднання України до Римського статуту.
Адже поки ми не доб’ємося справедливості за кров на Грушевського, за страждання і смерть закатованих у лісі, за тортури заручників у в’язницях та міліцейських підвалах, за відрізану голову Гонгадзе — ми не зможемо гарантувати нашим дітям справжнє європейське майбутнє.
