Східне Партнерство стало елементом більш широкої політики сусідства Європейського Союзу. З часу його створення поділ між Сходом і Півднем був природним, хоча ми й намагалися застосовувати схожі аргументи та механізми до всіх сусідніх країн, які були зацікавлені у цій програмі.
Для ЄС Східне Партнерство було особливо важливим з огляду на місце розташування країн, залучених до цього проекту. Це головним чином країни, що є частиною Європи. Геополітичні, культурні, релігійні фактори виявилися дуже важливими для забезпечення якості їхніх стосунків з Європейським Союзом.
Політика Східного Партнерства стала одним із небагатьох об’єктивно необхідних і послідовних проектів Євросоюзу. Її принципи, які були визначені упродовж двох самітів заснування (у Празі та Варшаві), повинні були відображати природу пропозиції ЄС. Цю пропозицію можна висловити одним реченням: «Ми прагнемо поділитися зі своїми партнерами ноу-хау як розбудувати кращу державу на основі верховенства права, здатну побороти корупцію, утворити громадянське суспільство, обрати кращих лідерів шляхом демократичних виборів, і, як наслідок, покращити економічний добробут цього регіону».
Важливим елементом програми Східного Партнерства стали економічні та торгівельні зв’язки з цим регіоном, як і забезпечення гарантій інвесторам, аби вони почувалися захищеними у цих країнах і могли зробити свій вклад у їхній економічний розвиток. Один із принципів, що ми розробили, — популярний вислів «більше за більше». Країни, що прагли більшої співпраці й були готові активно змінювати своє законодавство, отримували конкретну допомогу від ЄС, включаючи фінансову підтримку. Після Вільнюського саміту, який став болісним досвідом для ЄС, можемо сказати, що склянка вже майже порожня, хоч трохи рідини в ній ще залишилося (парафовані Угоди про асоціацію з Грузією та Молдовою).
Залишається питання, якої ж помилки припустився ЄС? Що сталося такого, що змусило Україну, а до неї ще й Вірменію, Азербайджан і Білорусь, не прийняти переваги пропозиції ЄС, і повернутися натомість до Росії? Обрана Євросоюзом стратегія, що було особливо очевидною під час Вільнюського саміту, базувалася на сприйнятті Євросоюзом країн Східного Партнерства як суверенних держав, які зроблять свій власний вибір і приймуть пропозицію ЄС. Євросоюз не міг ані примусити їх підписати Угоди про асоціацію, ні зробити якусь економічну контрпропозицію проти тиску з боку Росії. Жодна з країн-членів ЄС ще ніколи не приєднувалася до цієї спільноти без активної підтримки суспільства, що зазвичай висловлювалася на референдумі, і представників влади. Тому очікувати, що ЄС змагатиметься з Росією за країни Східного Партнерства було неправильно. Ми так політику не ведемо.
Вочевидь, співпраця не закінчується на невдалих прикладах. Ми припускаємо, що дві згадані вище країни успішно завершать процес асоціації з ЄС. Ми сподіваємося, що ЄС активно підтримає їхні громадянські суспільства і прослідкує за дотриманням демократичних процедур під час майбутніх виборів. Ми також маємо надію, що перспектива отримання безвізового режиму стане сильним аргументом для стратегічного співробітництва з ЄС, якщо суспільства не вирішать інакше. Ми знаємо, що значна частина українського суспільства вважає, що пропозиція Росії є для них вигідною. До їхнього вибору теж слід ставитися серйозно.
Як висновок, ЄС висунув сильний аргумент, але аргумент сили переважив. Іноді буває і так. Однак не треба відвертатися від цієї реальності, навпаки, слід детально її описати.
