Хоч як це дивно, але відлуння етнічних зіткнень у московському Бірюльово й запланований діалог у Вільнюсі пов’язані між собою спільною проблематикою. Українці, спостерігаючи за погромами в центрі «русского мира», починають уявляти наслідки нецивілізованої імміграційної політики. А Європа, яка щороку приймає мільйони трудових емігрантів з Азії, Африки й Латинської Америки, зацікавлена замінити їх сусідами по континенту, зокрема й українцями. У чутливій для обох сторін гуманітарній сфері український інтерес збігається з європейським. Але ми не використовуємо цей ресурс. Передусім через відсутність власної національної політики. Навіщо без стовбура вирощувати окремі гілки дерева?
Римський імператор Адріан, маючи намір захистити імперію від варварських проникнень, взявся зводити мур. Певна річ, загородити весь периметр держави не зміг. Але прикордонна лінія Адріана збереглася, як і спроба розв’язання проблем еміграції. Наша лукава цивілізація, палко бажаючи вільного переміщення товарів, капіталів і культур планетою, не вітає людської метушні. Через перетинання кордонів порушується ідеалістична картина світу, вважаємо ми, охороняючи рубежі. Кожен свої. Хоча, за великим рахунком, з неандертальської дійсності до нинішніх висот прогресу нас вивела саме еміграція. Усі вийшли з глибин Африки й розселилися по земній кулі завдяки трьом стимулам: їжі, безпеці й продовженню роду. Вони ж діють і сьогодні, змушуючи збиратися в дорогу мільйони людей. І Україна стає для них новим коридором.
За даними ЮНЕСКО, за межами своїх країн живе й працює понад 232 млн людей. Щороку вони перераховують грошових переказів на суму 400 млрд доларів. Це найвищий рівень еміграції за всю історію людства. І ця сума майже в чотири рази більша, ніж сукупна щорічна допомога багатих країн бідним. Отже, на бюджет і населення кочівної, величезної, але часто невидимої країни доводиться зважати.
Значна частина всього безпритульного люду осідає в Європі й США — до 60%. На цих континентах найкраще за всіх знають плюси й мінуси головного тренду сучасності, розуміють глибину процесів, що змінюють звичні демографічні пейзажі, і якось навчилися приборкувати стихію людських переміщень. Імпортні робочі руки й золоті голови спрямовуються у потрібні сектори економіки, а приріст населення піднімає рівень споживчого попиту. З другого боку, приїжджі й нерезиденти несуть з собою культуру, релігію й звичаї, що не вписуються в ландшафти місцевих традицій, породжують безліч етнічних, соціальних і кримінальних проблем. Молода українська держава, що стоїть на перехресті континентальних міграційних потоків, поки не навчилася отримувати користь зі свого географічного положення й контролювати потоки біженців. Ухваливши закон про реадмісію 2008 року, ми частково зняли головний біль у європейських партнерів, але свою голову з гільйотини не вивільнили.
2008 року чеський професор інституту кримінології й запобігання соціальним конфліктам Марія Луптакова досліджувала проблеми еміграції в Україні. Матеріали роботи опубліковані в солідному європейському журналі й досі не втратили актуальності.
Базуючись на експертних даних (наприклад, висновку комісії ООН, що поставила нашу країну на четверте місце в світі за обсягом внутрішньої консервації мігрантів), пані Луптакова дійшла висновку, що у нас в країні з початку нового століття перебуває від 800 тис. до 1,6 млн персон, що приїхали нелегальними шляхами з усього світу. Кількість людей, що в’їхали до України, з розрахунку на душу корінного населення в 25 разів перевищує європейську норму, й цей потік може лише збільшитися. Саме у цей період ЄС створює агентство з безпеки своїх кордонів Frontex. Розміщення його штаб-квартири у Варшаві вказує на стратегічний вектор діяльності. Створюється Шенгенська інформаційна система з нелегалів усього світу, й у нашій країні розгортається місія ЄС прикордонної допомоги Україні й Молдові під назвою EUBAM. Усі проекти, звісно, фінансуються лише Європою. Чим же відповідає на виклик часу наша держава, кровно зацікавлена у власній безпеці?
Ми знижуємо рівень співпраці з Європою у проблемах безпеки, загрузнувши в дискусіях про переваги й недоліки союзів зі сходом і заходом. Теми нелегальної еміграції зникають з поля зору ЗМІ й суспільства. З 2010 року про кричущу проблему — ані слова. Хіба що подеколи публікуються мізерні офіційні дані. «За даними статистики, 2012 року 68% мігрантів, затриманих за незаконний перетин кордону й інші злочини, прийшло з пострадянських країн, здебільшого з Молдови (740), Грузії (219), Росії (119 — вихідці з Чечні), Азербайджану (92), Вірменії (84), Узбекистану (72), Таджикистану (59), Киргизстану (50) й Казахстану (17)», — цитую одне з таких повідомлень.
Не можу їх спростувати, але й вірити не можу. По-перше, професіонали знають про сім активних маршрутів нелегалів через Україну: афганський, в’єтнамський, китайський, пакистанський, узбецько-таджицький, чеченський, шрі-ланкійський. Чому ж дані наведені лише щодо одного — узбецько-таджицького? По-друге, західні експерти говорять про десятки тисяч нелегалів, що прибувають до нас, а ми констатуємо: 1452 затримані. У дослідженнях Марії Луптакової є прямі твердження про корупцію в прикордонній службі України. Ми її повністю побороли? Чому відомство з охорони кордонів вийшло з-під контролю громадськості? Адже про нього ми знаємо менше, ніж про СБУ. Міграційні хвилі на українських просторах породжують тисячі питань.
Чи може відбутися українська державність без чітко позначеного кордону під охороною? Чи в змозі ми провести його на сході без допомоги Європи? Експерти оцінюють український еміграційний бізнес у сотні мільйонів доларів помилково, чи цифра близька до реальної? Чому ми не маємо стратегічних цілей, приймаючи у себе економічних і політичних біженців, перетворивши процедуру отримання громадянства на суто технічну? З якої причини думки про національну єдність країни й принципи гуманітарної політики не висловлюються першими особами країни? Може влада просто не має думок із цього приводу, й вона орієнтується в складному світі гуманітарних проблем, загострених економічною кризою, по вішках, подібних до бірюльовської?
