Мій попутник періодично виходить із купе покурити, і коли я запитую — чи не боїться він нарватися на штраф, розповідає історію. Одного дня його схопили з цигаркою в тамбурі два міліціонери. Замість належного в таких випадках попередження — «виписали» квитанцію на 300 гривень. Морально принижений і матеріально покараний курець зателефонував своєму однокласникові — «шишці» в обласному УБОЗі, і той послав своїх хлопців, розібратися з ментами з потягу. В антагоністичній ситуації колеги зійшлися на компенсації в 600 гривень. Курець повернув своє, а убозівці компенсували власні витрати. Не даремно ж виконували місію зустрічаючих.
Історія, цікава сама собою, розкриває важливу особливість життя правоохоронців. Міліційне середовище — ціла субкультура зі своїми правилами поведінки, термінологією, цінностями, ідеалами і уявленнями про справедливість і честь. Можна відновити еволюцію її формування з часів луганського самородка М.Щолокова, який панував нагорі МВС СРСР, до сучасних керівників національних структур, вихідців із тих же регіонів. Можна розглядати плями, посаджені на мундири нинішніх міліціонерів у 90-і та нарікати, мовляв, фінансували б ми органи як належиться, не довелося б «операм» ходити на уклін до бізнесменів з підмоченою репутацією. Адже були часи, коли бензин і спецзасоби для сищиків купували особи, які від них переховуються. Все було, але й минуло чимало.
Сучасні проблеми української міліції не унікальні з погляду загальних трендів. У багатьох західних країнах поліція, як державна інституція, виявилася на межі соціальних суперечностей XXI сторіччя. Рушійна сила лос-анджелеських бунтів, заколотів у Парижі, заворушень у Великій Британії — реакція незаможних і кольорових верств населення на свавілля і насильство поліцейських чинів. У нинішній Греції поліція теж була не з народом. Добре екіпіровані поліцейські, які вчасно одержували свою платню, активно закликали до порядку безробітних співгромадян, не гребуючи пускати в хід палиці. Днями в Болгарії спецпідрозділи шмагали демонстрантів, які протестували проти призначення місцевого медіа-магната главою силового відомства. У сучасному світі під гаслами громадського спокою вартові правопорядку нерідко б’ють і вбивають людей, піднімаючи штормові хвилі громадського обурення. Рівно рік тому сталися криваві сутички в Південноафриканському Рюстенбурзі, коли шахтарі кинулися з ножами на поліцаїв, а ті відповіли автоматними чергами... Що вище поріг соціального розшарування між служителями закону і людьми, вимушеними йому підкорятися, то жорсткіші їхні зіткнення. Головна причина конфліктів — неадекватність застосування сили. Коли шоломоголовий паруб’яга штовхає ногами дівчину-студентку на демонстрації, або в міліційному відділку підозрюваного «пристрасно» допитують, симпатії нормального громадянина будуть на боці «порушників». За даними ФБР етичний стандарт поведінки нью-йоркської поліції влаштовує 56% мешканців міста. Статистика, яка змушує політичну і поліцейську еліту мегаміста говорити про кризу кадрів, і рівнятися на сестер-жалібниць, до яких благоволять 84% городян. На такий рівень довіри важко піднятися, не підвищивши власні етичні стандарти поведінки. Саме суворий моральний кодекс може втримати людину зі значком від спокуси взяти гроші в злочинця, або тортурами вибити зізнання в підозрюваного. Привчені до ясних формулювань будь-яких означень, американські вартові порядку конкретизували наше туманне і розпливчасте явище корупції в органах правопорядку до шести чітких норм. Не можна домагатися добрих результатів поганими методами, вибірково застосовувати правові норми, зловживати «значком і формою», домагаючись особистої вигоди, брехати під присягою, порушувати процедурні вимоги і вживати алкоголь чи наркотики, перебуваючи при виконанні службових обов’язків.
Подібні стандарти складно впровадити в нашій міліції, де цінності внутрішньої субкультури стоять вище за громадські норми. Краще посадити невинного, але не «закласти» свого. Не спиратися на літеру права, а слухатися начальника. Береш хабарі сам — сам і відповідаєш; коли ділишся — система тебе не кине. Закони та статути описують віртуальне життя міліції, а справжні правила диктують звички, старий досвід і розпорядження згори. Сьогодні вони склалися в єдиний вектор проти громадської дискусії про міліцію. Нам підкидається ідея про безперспективність реформування величезної структури, яка впливає на життя кожної людини, бізнес і політику. Мовляв, немає в країні відповідних для цієї справи ресурсів і кадрів, і знадобляться десятиріччя для виходу на нову якість служби громадського порядку.
Але, повторюся, українська ситуація з міліцією — типова. Багато країн реформували поліцію, що загрузла в корупції, і за три, чотири роки повертали їй втрачену довіру населення. Кожна країна виробляла й відточувала свій метод очистки рядів. Як правило, мінялася верхівка апарату, як у Італії, і нові керівники призначали «комісарів Каттані» на місця тих, хто прокрався. В Австралії було створено нову структуру з надповноваженнями — Королівську комісію, яка протягом трьох років розібралася з перевертнями в поліції Нового Південного Уельсу. Про цю роботу, до речі, знято улюблений австралійцями багатосерійний фільм. У Грузії діяли інакше, двічі змінивши особовий склад міліції. І, якщо хтось вважає такий метод непридатним для України з її багатомільйонним населенням, то він помиляється. Таким шляхом іде Мексика, оголосивши про звільнення 65000 службовців поліції. У Гондурасі вищий адміністративно-командний склад поліції проходить спеціальні тести, які включають і перевірки на поліграфі. Половину було звільнено, як таких, що не пройшли випробування. Значить, і в Гондурасі можна реформувати поліцію, якщо є політична воля. Світовий досвід успішного реформування поліції підкреслює ще один важливий аспект. Однієї волі мало, потрібно знати, кому довірити роботу. Але потрібно відразу виключити вихованців старого апарату. Вони, якщо навіть особисто не причетні до корупційних схем, не зможуть позбутися вантажу порочної ментальності. Відомі рядки з поеми Володимира Маяковського: «Моя міліція мене береже — спочатку посадить, потім — стереже...» для них просто іронічна констатація неминучих моральних витрат професії.
