Російська агресія проти України крім двостороннього аспекту має також чітко окреслений міжнародний вимір. Про те, що конструктивні українсько-російські відносини на кілька прийдешніх поколінь (якщо не назавжди) поховано, сказано немало і справедливо.
На цьому тлі дещо однобоким видається аналіз міжнародних наслідків агресії. Цілком слушно наголошують на неприпустимості нехтування Росією основоположними нормами міжнародного права, положеннями підписаних нею дво- та багатосторонніх договорів. Справедливо звертають увагу на непередбачувані наслідки порушення Москвою своїх зобов’язань згідно з Будапештським меморандумом для перспектив міжнародної системи нерозповсюдження ядерної зброї. Також не можна не погодитися з висновками, що за таку політику ХІХ століття Росію має бути покарано.
Це — правильні, але, скажімо, «секторальні» висновки. Мені ж хотілося б поміркувати про системні, ті, які, насамперед, стосуються питань безпеки, про що, на жаль, згадується епізодично, так би мовити, по дотичній.
• Отже, на чому базується будь-яка ефективна міжнародна система безпеки? Відкинувши правильні, але малозначимі деталі, виділимо три головні: спільні цінності, взаємна довіра та спільні дії тих суб’єктів, які таку систему утворюють.
Але ми, на жаль, звикли жити міфами. Зокрема й у сфері міжнародної безпеки. Адже конструкцію міжнародної системи безпеки, яку запропонували переможці у Другій світовій війні, було побудовано на міфах. Фултонівська промова В.Черчилля вже через півроку після завершення цієї війни красномовно засвідчила: світ знову житиме у задзеркаллі, кажучи одне, думаючи про інше і діючи, як кому заманеться. Пізніше це було підтверджено створенням НАТО і Варшавського договору, Карибською кризою, придушенням демократії в країнах «соцтабору», агресією СРСР проти Афганістану, гонкою ядерних озброєнь, ідеологічними війнами та багатьма іншими прикладами міфічності тієї системи безпеки, яку видавали за майже вічну конструкцію миру.
• Найперший висновок, який робимо передусім: у світі не було справжньої, стабільної та ефективної системи безпеки. Бо та, яку ми дотепер мали, такою просто не могла бути — вона, як бачимо, не відповідала необхідним критеріям. Ця система, відповідно, не могла бути і довготривалою: внутрішні протиріччя не давали їй жодних шансів. СРСР, а пізніше Росія казала про неї досить відверто: в основі такої системи були взаємний страх, взаємна недовіра та лише окремі спільні дії, як вимушена відповідь на небезпеку для обох антагоністичних її складових (загроза взаємного ядерного знищення, наркотики, тероризм, пірати тощо). Про взаємну любов взагалі не йшлося — лише про примусове співіснування. Ось чому майже сімдесятилітнє життя такої де-факто фальшивої системи можна вважати навіть певним досягненням.
Наступний висновок теж здається очевидним: її розпад є закономірним процесом. Він не матиме, звичайно, вигляду одномоментного акту — підписали папірець та й забули. Усе це займе певний час. Сьогодні маємо лише увертюру. Попереду ще кілька повних драматизму актів і закономірний фінал. Але для всіх допитливих стало зрозумілим: «Аннушка вже пролила масло».
• Насправді, сторони підійшли до червоної лінії вже давно, тільки Захід продовжував самозаколисуватися міфічним розрядками, «наближенням» Росії до демократії та псевдоперезавантаженнями, а Росія, користуючись цим, цинічно прораховувала найзручніший час для реваншу. Їй це не було дуже складно робити, враховуючи, що на Захід одночасно з газом вона експортувала також і корупцію, що проникає скрізь: у найвищі державні кабінети, «експертні» та журналістські кола, бізнес-середовище тощо. І вона працювала.
Мабуть, зокрема, і через це Кремль помилково вирішив, що час «Ч» настав саме нині. Взято курс на злам навіть такої малоефективної, але все ж стримуючої системи балансів та повернення до системи протиборства. Але він прорахувався в оцінках своєї політики. Цього разу Захід вирішив не пробачати Москві її традиційної брехні, посилення інформаційної війни, тотальної зневаги до думки світового співтовариства, невиконання взятих на себе зобов’язань, загрози не лише Україні, але й іншим сусідам. У підсумку між сторонами остаточно втрачено довіру, припинено діалог та співпрацю у багатьох важливих для Росії сферах, перейдено до політики, бодай, обмежених, але все ж таки вельми дошкульних та болючих санкцій.
• За теперішніх обставин моє питання може здатися дещо провокативним, але не можу його не поставити: а чи є у цьому всьому хоч якийсь позитив? Безумовно! Здається, нарешті, західний світ відкриває для себе справжню Росію. На очах, хоча й доволі повільно, відбувається прощання з ілюзіями з боку США, у бік реальної оцінки (хоча вплив корумпованого лоббі на всіх рівнях дуже гальмує цей процес) посунулися провідні країни ЄС, насамперед Німеччина. Позитивні «зсуви» можна констатувати й у позиції Франції та Італії. «Відкриті очі» щодо Росії дають можливість Заходу по-іншому подивитися і на Україну та самокритично визнати, що не вся наша інформація про Росію дотепер сприймалася там адекватно.
Звичайно, багато кому на Заході дуже приємно продовжувати перебувати у стані «теплої ванни» та сподіватися, що якось воно «розсмокчеться». Але без відчутних іміджевих втрат та стратегічних загроз для самого Заходу так вже не вийде. Він мусить відповідати або визнати свою неспроможність. Здається, що обрано все ж таки перший варіант, що дає надію на відмову від зовнішньополітичних ілюзій та переходу до формування справді дієвої системи безпеки. Остання, однак, матиме дещо іншу природу та конфігурацію.
• Мені здається, що проаналізувавши причини теперішнього занепаду та майбутнього остаточного краху післявоєнної системи безпеки, західний світ має повернутися до тверезого аналізу та прийняття адекватних рішень. Насправді, велосипед винаходити не потрібно, бо прообраз ефективної системи безпеки все-таки існує. Чому лише прообраз? Бо сьогоднішня НАТО, на жаль, не повною мірою відповідає образу: вже надто забюрократизована, нерішуча та боязка. Страх перед відповідальністю стає викликом. І не лише для окремих політиків чи, навіть, країн. На жаль, він охоплює і такі структури, як Альянс. Водночас, він найближче стоїть до того оптимального поєднання цінностей, взаємної довіри та спільності дій.
Та чи всім іншим світовим гравцям будуть до вподоби саме такі цінності?
Тому і припускаю, що поряд з безпековою системою, яку умовно можна буде назвати північноатлантичною, утворяться ще щонайменше дві: російська, тобто, Росія з кількома своїми сателітами, та азійська, яку утворять Китай та його союзники.
Решта країн чи цілі групи країн ситуативно тяжітимуть до однієї з них. Не виключаю, що між новими центрами сили йтиме доволі жорстка конкурентна боротьба за розширення своїх сфер впливу.
Перспективи російського центру сили є, як на мене, доволі песимістичними. Мені здається, що у близькій історичній перспективі його буде поділено між двома іншими. Хоча на якомусь етапі це може спричинити навіть локальний гарячий конфлікт. Відповідальність інших двох центрів сили полягатиме в тому, щоб не дати перерости йому в світовий.
• Таким чином, північноатлантична система безпеки охопить Північну Америку, всю Європу, європейську частину Росії, Японію, Південну Корею, Австралію та Нову Зеландію. Тобто, вона не матиме чітко вираженої географічної конфігурації як дотепер.
Так само навряд чи можна буде казати про географічну компактність азійської системи, особливо беручи до уваги проникнення Китаю на африканський континент.
У підсумку отримаємо доволі очевидний поділ світу на дві великі цивілізаційні групи, кожна з яких матиме свою систему захисту: північну та південну. Цивілізаційний розлом, якого так бояться та прагнуть уникнути, все одно відбудеться. До своєї єдності людство, звичайно, колись наблизиться. Для цього воно муситиме, насамперед, подолати провалля соціальної нерівності та ціннісної несумісності, яку маємо нині. Але, боюсь, цього не станеться навіть за наших праправнуків.
• За таких обставин організації глобальної та регіональної безпеки, насамперед, ООН та ОБСЄ у їхньому теперішньому вигляді підуть в небуття. Їхнє місце займуть цивілізаційно орієнтовані безпекові структури, а співробітництво за фаховими напрямками продовжиться у спеціалізованих міжнародних інституціях на зразок, наприклад, модернізованих ФАО, МАГАТЕ, ЮНІДО тощо.
Чи є надто песимістичним такий сценарій? Гадаю, що ні, бо він розставить крапки над «і» та завершить еру політичних та міжнародно-правових ілюзій. Мені особисто такий підхід видається більш продуктивним, ніж взаємний страх, обман та тотальну безвідповідальність, яку ми спостерігаємо сьогодні.
І остання ремарка. А де ж ми бачимо Україну?
Моя відповідь проста: як інтегральну частину північноатлантичного простору та його системи безпеки. Сьогодні нам треба готуватися до важкого етапу боротьби за своє право бути його частиною. Переконаний: ми досягнемо своєї мети. Але важливо й інше: події останніх місяців засвідчили, що Україна може зіграти у консолідації цього простору далеко не останню роль.
Володимир ОГРИЗКО — міністр закордонних справ України (2007—2009 рр.)
Володимир ОГРИЗКО, спеціально для «Дня»
