Якщо трапляється велика бійка, то рано чи пізно, проте обов’язково, постає питання: «Хто перший почав?» Якщо йдеться про встановлення винних у провалі, то пошуки відповіді обертаються на безнадійне заняття, а якщо на порядку денному роздача лаврів — що ж, у перемоги завжди багато батьків. В оцінці подій на вулиці Грушевського перемішані розпач і тріумф, і це зрозуміло; дивує визначення тріумфаторів.
Слава першості чомусь записана за «Правим сектором». Нехай би подібної думки дотримувалися лише ультраправі; але грішать і ліберали. Захват від хлопчаків у масках, котрі (в буквальному значенні слова) нагріли чуба проклятому «Беркуту», виходить за рамки розумного.
Тут можна розгорнути доволі тривалу дискусію, але спробую наразі звузити контекст до цього сакраментального «хто перший».
Згадаємо: збираючи віче 19 січня, опозиція обіцяла, що буде не просто «мітинг, після якого всі розійдуться», а дещо більше й цікавіше. Виявилося — як завжди. Трійця партійних лідерів знову взялася забалакувати протест, Майдан — теж далеко не вперше — загув від обурення. Виступаючих освистували, скандували «Ді-я-ти!», вимагали визначити єдиного лідера спротиву: адже ситуація складалася надзвичайна, влада ухваленням репресивних законів 16 січня показала, що ладна розчавити всіх, хто стане в неї на шляху.
Близько 15.00 на сцену вийшов хлопець з автомайдану та закликав усіх іти на вулицю Грушевського, щоб піднятися до Ради й висловити незгоду із «законами про диктатуру». Йому вимкнули мікрофон; усі знали, що до парламенту дійти не вдасться, бо на самому початку вулиці, на перетині з Музейним провулком, стоїть посилений кордон внутрішніх військ і беркутні — та все одно ця іскра влучила в переповнений пороховий погреб. Людям, особливо молодим, остогиділо стояти на місці, спостерігаючи, як Янукович просто знущається з них, планомірно закручуючи гайки; людям хотілося дії — і вони її влаштували.
У перші хвилини під руку потрапили ДАІшники, котрі мали необережність зупинити одну з машин опозиціонерів на Європейській площі. Їх трохи пом’яли, з одного зірвали погони. Рівень емоцій зростав з кожною хвилиною, процес став неконтрольованим. Коли маніфестанти підійшли до кордону, то майже одразу почали розкачувати автобус, котрий складав частину загородження, потім відтягнули його вручну за допомогою троса.
Незадовго до цього підійшла колона «Правого сектору» — із щитами, в масках, у повному спорядженні. Але вони чомусь попрямували в обхід, Петровською алеєю, уздовж стадіону імені Лобановського, і зупинилися там. Цілковито різношерстий люд з Майдану, в помаранчевих касках і без них, масово штовхався з правоохоронцями — а «Правий сектор» стояв і стояв, слухаючи бозна-який раз повстанські пісні під гітару, чекаючи команди на здійснення якогось особливо хитрого обхідного маневру через парк. Навіть коли на Грушевського в хід пішли палиці з обох боків, «Правий сектор» все ще топтався на одному місці.
Так що можу підтвердити: «першими почали» не насуплені молодики в масках, а вельми різнорідна, проте вкрай розлючена молодь з Майдану, котрій, повторюся, набридло спостерігати, як уряд краде в них рештки свободи, для котрої міліцейські лави давно стали уособленням окупаційної армії.
Насмілюся припустити, що заслуги в подальших подіях так само в рівній мірі розподіляються по всій спільноті Майдану, де «Правий сектор» — лише одна з груп, хай навіть активна та амбітна.
Майдан — таке місце, де краще обходитися без кумирів. Вони в нас уже були. До чого це призвело — всі, гадаю, пам’ятають.
