Про те, що ніч з 16 на 17 грудня є особливо важливою і що киянам треба підтримати протест пізнім чергуванням саме сьогодні, почали говорити заздалегідь. Причини називали різні, але головна — 17-го Янукович летить до Москви і казна-що може там підписати, а щоб забезпечити це підписання — казна-то може вдіяти. Регіонали, щоправда, наввипередки запевняли, що розгону вже не буде, але чого варті їхні запевнення, давно зрозуміло.
На «Мінській» у мій вагон сідають десь 15—20 переважно молодих людей, їдуть явно туди ж. На рекламному моніторі крутяться цитати з різних статей Конституції, особливо часто — про «права й обов’язки громадян», але ніколи з п’ятої: «Єдиним джерелом влади в Україні є народ». Чому б це?
Суто авторське: про Майдан найкраще виходить писати у теперішньому часі та короткими фрагментами — мовби складаючи з текстуальних фотографій велику мозаїку, яку, втім, ніколи завершити не вдасться.
На площі — кілька тисяч народу. На сцені — залізна Руслана. Щогодини гімн і молитва. Заходжу в прес-центр Будинку профспілок, серед інших — Савік Шустер, каже, теж прийшов чергувати. В коридорі поряд з медпунктом вітаюся зі знаменитою волонтеркою Лізою — дівчиною з Донеччини. Ліза має церебральний параліч, однак працює волонтером на кухні Майдану з 29 листопада. Вона прекрасна. Сонечко ясне.
Руслана дала свій номер мобільного в прямому ефірі, тож їй телефонують українці з-за кордону, вона розмовляє з ними на мікрофон. З Едмонтона і Торонто, з Лондона, з Франції (у жінки чоловік француз, сама вона співає в хорі українську духовну музику), з Барселони (намагаються впливати на уряд, щоб допоміг народу України), ще з Іспанії, з Нідерландів, з Австралії: нашого цвіту по всьому світу. Ще дзвонять подорожні з автобуса, сказали, що під’їжджають і вранці будуть на Майдані.
Серед виступаючих запам’ятався чоловік з Черкащини, волонтер на польовій кухні — говорив незграбним суржиком, але від серця, закликав зірок зі сцени заходити до дівчат, що цілодобово готують їжу для Майдану — щоб вони ще щось, окрім кухні, бачили. Ще запропонував частину продуктів віддати у дитячий будинок. Стільки хороших людей в одному місці.
Уперше за весь час (виключаючи, звісно, ранок штурму 11 грудня) бачу на Майдані міліціонерів. Двоє патрульних, здається, сержанти, зайшли собі з боку Інститутської і неквапно перетнули табір у бік барикади на Хрещатику.
Легкий мокрий сніг, з-за хмар визирає майже повний місяць. Завтра точно буде повний. Байдуже, 0 градусів чи трохи вище — хоч би як ти був одягнений, за годину почнеш мерзнути. Згідно з інструкціями, запхав гірчичники собі в шкарпетки, але щось вони не дуже гріють. Єдиний спосіб — весь час рухатися, ходити від багаття до багаття, від барикади до барикади, пити теплий чай, стрибати під музику та інколи малодушно ретируватися в Профспілки. Йолку, як і обіцяли, додатково прикрасили прапорами країн Євросоюзу і підсвіченим тризубом на верхівці. Є чутка, що закарпатці везуть на Майдан найбільшу смереку, яку змогли знайти. Поряд зі стелою Незалежності утворився квартал величезних наметів, ціле селище з геометрично чіткими вулицями. Один з відносно нових елементів — лазерний світлопис, в якості екрану використовують фасад Мінагрополітики, проектують малюнки, написи, зокрема й цитати з Шевченка, але мені впадає у вічі анонімне «Готуйтесь краще — далі буде важче».
У прес-центрі хлопці з Громадського ТБ інтерв’юють колег з телеканала ICTV — ті вдень двічі зловили на камеру в Маріїнському парку, як з людьми розплачувалися за стояння на мітингу за Януковича.
Надійшла пропозиція висунути Майдан на здобуття Нобелівської премії миру. Нереалістично, але красиво.
Недолік нічних мітингів: мікрофон отримують націоналістичні маргінали, які одразу починають верещати про славу нації й Україну понад усе, а також читати свої жахливі вірші і роздягатися до пояса. На щастя, їх мало.
Чотири найпопулярніші пісні Майдану: «Свій на свого не здійме руку», «Вітя, чао», «Вітя, це перебір» і, звісно, «Файне місто Тернопіль». «Океан Ельзи», надто порівнюючи з 2004-м, звучить нечасто, ВВ Олега Скрипки — взагалі ніколи.
Із Філадельфії подзвонила чоловіча капела і співає просто у телефон гімн і молитви. Слухаємо.
Руслана зачитує фрагмент статті з російського журналу, де Майдан порівнюють з Січчю. Але це очевидно: варто українцям позбавитися занадто централізованої влади, як вони швидко організовуються в десятки і сотні, займають певну територію, де заводять гранично демократичні порядки, обирають гетьманів, яких завжди можуть освистати і викинути з посади (достатньо згадати, який блідий вид мав Кличко у фіналі студентського Майдану) — і ця вічева матриця працює останніх 400 років, байдуже, це XVII, XVIII чи ХХІ століття.
Скоро світатиме. Метро відкрилося. У фотоапарата відмовила пам’ять. У вухах дзвенить. Настає особлива психологічна невагомість, притаманна ранку після безсонної ночі. Пора додому, хоча геть не хочеться.
Проходжу останнє коло і бачу на бордюрі уздовж Інститутської акуратно викладений довжелезний стос дров. На кожному (!) поліні від руки написані назви якогось українського міста або селища, а також іноземних міст. Гарна мапа України в світі.
Удома, лягаючи спати, розумію, чим, крім усього іншого, прикметна ця дата. Якщо рахувати від 1 грудня, коли почалося насправді велике стояння на Майдані, то сьогодні минає 17 днів — рівно стільки ж, скільки тривала помаранчева революція. Два з половиною тижні, які принесли перемогу, обернену згодом на поразку.
Відтепер усі аналогії з минулим вичерпано остаточно. Наскільки далекий край нашої спільної ночі — не знає ніхто. Але це не про відстань і навіть не про терпіння.
