Конфлікт довкола Криму потребує адекватної відповіді з нашого боку. План Путіна певною мірою зазнав поразки, оскільки справа Кримом не повинна була обмежитися. Як кожен загарбник, Кремль хотів досягти набагато більшого. Весь наш південний схід планували відірвати від України.
На користь такого припущення свідчить той факт, що головної стратегічної мети — не допустити прозахідного курсу Києва — не було досягнуто. Навпаки, рух України в цьому напрямі лише посилився і в найближчій перспективі на порядку денному стоїть інтеграція до євроатлантичних структур.
Другий чинник. Вступить Україна в НАТО чи не вступить в осяжному майбутньому, як це здається дивно на перший погляд, не настільки важливо. Кремль має непокоїти загальне погіршення військово-стратегічного положення Росії в Азово-Чорноморському регіоні. Вже абсолютно ясно, що на тривалий термін наші взаємини отруєні відторгненням частини території, і з цим Україна ніколи не змириться.
Ворожі, якщо не сказати більше, відносини просто змушують Київ, як це не важко в економічному й фінансовому сенсах, займатися посиленням боєздатності своєї армії, її переозброєнням сучасною зброєю. Якщо таке станеться, то на всьому протязі українсько-російського кордону завжди зберігатиметься напруженість, багата непередбачуваними обставинами. Росія вже витратила на кримську авантюру величезні гроші і тепер буде змушена витрачати все більше і більше. Не лише Харків знаходиться в 40 кілометрах від кордону, але й Бєлгород не набагато далі. Від Донецька до Ростова-на-Дону всього лише 100 кілометрів. Страшний сон російських генералів починає справджуватися, і не з нашої вини. Досвід Другої світової війни наочно показує стратегічне значення південно-західного напрямку для Білокам’яної. Зараз інший час, але ж Москва і Київ залишаються на своїх місцях і географію ніхто не скасовував. Відтак зрозуміло, що вся антиукраїнська авантюра затівалася не стільки для отримання Криму, скільки для вирішення набагато серйозніших військово-стратегічних і геополітичних завдань. З різних причин, які тут ми не аналізуватимемо, на даному етапі вдалася тільки мала частина запланованого.
За існуючої військово-стратегічної обстановки слід звернути увагу на проросійський анклав Одеса — Придністров’я. Не забуватимемо, що там знаходиться військове російське угрупування, яке загрожує нашим південним регіонам. У найгостріший момент кризи звідти планувався удар, спочатку засиланням виряджених козачків для підтримки сепаратистських настроїв, а потім і повноцінний наступ на наш тил.
Для московських стратегів Придністров’я і їхні угрупування там дуже важливе. Воно дозволяє здійснювати військовий і дипломатичний тиск на Україну і Молдову. Відзначимо, що остання єдина з усіх країн СНД без зволікання і застережень виступила на підтримку України. Потім на підтримку територіальної цілісності нашої країни виступив Азербайджан і на цьому друзі по СНД скінчилися.
Вже багато років Москва всіляко плекає цей заморожений конфлікт біля наших кордонів. І вкрай нервує, якщо Україна хоч якось намагається просунути мирне врегулювання. Проте Київ робив це якось боязко і непослідовно. За Віктора Ющенка підсилювали режим на придністровській ділянці кордону з Молдовою, але швидко від цього відмовилися. Тепер, нарешті, зрозуміли наші політики всі небезпеки, що ідуть від Придністров’я.
Здається, для підтвердження цього факту там теж заворушилися прибічники входження до Росії. Спікер парламенту Придністров’я Михайло Бурла від імені Верховної ради звернувся до голови Державної думи Сергія Наришкіна з проханням розглянути питання приєднання невизнаної республіки до Російської Федерації. Він нагадав, що 2006 року на референдумі в Придністров’ї за приєднання до Росії проголосували 97,2% виборців. Вже ухвалений у першому читанні конституційний закон про визнання російського законодавства частиною придністровського. Державною мовою визнано російську, в Придністров’ї живуть 200 тис. громадян Росії. Про українських громадян не згадується.
У чомусь придністровських сепаратистів можна зрозуміти. Положення регіону може ускладнитися, якщо Молдова, яка підписала угоду про асоціацію з Євросоюзом, запровадить обмежувальні економічні заходи. Географія теж проти них. Регіон межує лише з Україною і Молдовою. Дві країни найближчим часом підпишуть угоди про асоціацію, і тоді дійсно Тирасполю доведеться дуже несолодко. Ще коли Янукович затіяв ігри в асоціацію, у Придністров’ї сильно розхвилювалися і почали готувати підвідомче населення до важких часів. Потім трохи заспокоїлися, а тут знову невдача.
Очевидно, демарш Бурли не випадковий, а запланований за підказкою з Москви. Ось і ще одне невизнане утворення хоче увійти до складу Росії. Києву і Кишиніву таким чином нагадали, що продовження з приєднанням може послідувати. Ще в Молдові лідери Гагаузії грають в аналогічні ігри.
Відповідь Києва послідувала негайно. Як повідомив московській «Независимой газете» колишній міністр закордонних справ Придністров’я Володимир Ястребчак, українські прикордонники дійсно не пропускають на свою територію придністровців з російськими паспортами. «Обмеження було запроваджено 13 березня, і спочатку вони стосувалися також і жінок. Але тепер — тільки чоловіків — з обмеженням за віком. Прикордонна служба України заявила, що це робиться з метою недопущення на українську територію терористів, яких нібито готують у Придністров’ї, причому не без допомоги Оперативної групи російських військ (ОГРВ), дислокованої в регіоні. Обмеження стосуються і вантажів, призначених для російських миротворців, вагони для МС РФ (миротворчих сил. — Авт.) гальмуються українцями на кордоні з Придністров’ям». За словами депутата Верховної ради Придністров’я Галини Антюфєєвої, вантажів придністровських підприємств цей захід на разі не торкнувся.
Навіть просте посилення режиму контролю на придністровській ділянці кордону виявилося цілком достатнім, щоб гарячі голови в Тирасполі дещо стримали запал. Як пише «Коммерсант-md», в Тирасполі відзначили, що про офіційне звернення до Державної думи Росії про визнання з боку Верховної ради Придністров’я на разі не йдеться. З моменту кримського референдуму придністровський парламент ще не збирався і жодних звернень на адресу Росії не приймав. Йдеться про «особисте послання» з боку спікера Верховної Ради. На кордоні теж стало легко. Як заявило посольство України в Молдові, «в цьому контексті інформуємо, що, незважаючи на посилений контроль державного кордону України, всі пункти пропуску на українсько-молдовському державному кордоні, включаючи її придністровську ділянку, відкриті й функціонують в нормальному режимі».
У Москві теж не дуже квапляться. Відомий українофоб заступник директора інституту країн СНД Володимир Жарихін вимушений був визнати маловірогідність приєднання з «технічних причин». «Немає і морських шляхів сполучення, як у випадку, наприклад, з Калінінградською областю. Це технічна проблема, яка одночасно є й політичною».
Проте, заспокоюватися рано. Імперіалістичний свербіж у Москві не минув, і рецидиви цієї старої хвороби можуть проявитися будь-якої миті.
Що ж робити Україні?
По-перше. При правильному використанні можна крайню зацікавленість Москви в цьому регіоні обернути на свою користь. У цьому випадку Київ може ставити умови. І Кишинів підтримає.
По-друге. Якщо в Першопрестольній продовжать свої дії, то блокада в першу чергу російською ОГРВ має стати фактом, що відбувся. Хай Рогозін і Ко, які займаються Придністров’ям, почнуть шукати шляхи для перемовин. Підуть вони, а там подивимося.
По-третє. Нам цей розсадник сепаратизму поблизу Одеси абсолютно не потрібний. Тому слід разом з Кишинівом розглянути і прийняти ряд заходів, щоб змусити Москву вивести ОГРВ з регіону і замінити їх на цивільних миротворців з країн ЄС і України. Молдова давно це пропонує, але Москва й чути не хотіла, а Київ не наполягав. Можливо, що час настав.
Якщо ОГРВ буде виведено, то наступним кроком буде реінтеграція Молдови, а біля наших кордонів однією конфліктною точкою стане менше.
