Ювілеї обох Майданів — привід для того, щоб підійти до теми історичних розходжень Росії та України, що стали наслідком виключно, — це потрібно підкреслити, немає тут жодної рівної відповідальності — тоталітарного вибору Росії. Зараз політологи та історики розглядають альтернативну модель взаємодії двох держав, яка могла б виникнути на основі співпраці та взаємоповаги. Справа потрібна і повчальна, але така модель, щоб мати стосунок до реальності, повинна виходити з принципово іншого внутрішнього устрою Росії. Отже чергове «як могло б бути, якщо» має під «якщо» розуміти не іншу людину на чолі Росії, а зовсім іншу людність, яка свідомо зробила свій вибір понад десять років тому.
Нагадаю те, що вже не раз говорив на сторінках «Дня». Як і раніше недооціненим дослідником залишається сербський вчений Зоран Відоєвич, який виявив на постсоціалістичному просторі таке явище, як неототалітаризм. Безперечно, перехідне, таке, що залишає націям альтернативу. Висновок цей було зроблено ним 1997 року. Зараз очевидно, що так звані кольорові революції стали продовженням революцій оксамитових, які поклали край окупаційному тоталітаризму — танковому соціалізму. Кольорові революції з’явилися подоланням уже власного неототалітаризму, але в Грузії та Україні без втручання Москви не обійшлося. Оксамитові революції пройшли так гладко лише тому, що СРСР відсторонився від європейських подій.
Десять років тому намітилася головна суперечність у розвиткові Східної Європи. Росія з неототалітарної стадії стала поступово, крок за кроком перетворюватися на тоталітарне утворення, що все більше і більше копіює і розвиває класичні зразки тоталітаризму. Формування громадянських націй у Грузії та Україні природним чином орієнтувало їх на європейську політичну культуру, від якої все більше віддалялася Росія. Вона відмовилася від історичного шансу на створення в Східній Європі і ширше — в Євразії — союзу демократій, який став би одним із центрів юдео-християнської цивілізації. Європейський вибір сусідів став розглядатися як загроза не лише незамінній правлячій еліті, але й російській ідентичності, тоталітарній російській цивілізації, яка позиціонує себе як антицивілізація, не має жодних позитивних цінностей і досягнень.
Боротьба довкола євроасоціації каталізувала процеси, які йшли в Росії. Коли день у день у ЗМІ стали повторюватися параноїдальні мантри про історичний вибір України між Росією та Європою, у будь-якої людини, яка знає російську культуру та інтелектуальну традицію, виникало здивування. А як же все, що говорилося про єдність Європи та Росії Достоєвським, Володимиром Соловйовим, Дмитром Лихачовим і багатьма іншими мислителями — ось це дуже важливо — найрізноманітніших політичних поглядів? Російський європеєць не лібералами вигаданий, про це Володимир Соловйов сказав. Спорідненість з Європою визнавав зовсім не ліберальний Достоєвський. Це я до того, що слова «ліберал» і «демократ» стали лайковими в офіційній політичній мові сучасної Росії. Але ж і слов’янофіли визнавали європейську ідентичність.
Тоталітарний поворот означає не вибір якийсь з традицій чи тенденцій у російській думці. Він руйнує основи російського інтелектуалізму, який завжди був європейським навіть у євразійському ізводі, навіть у чекістській версії евразійства. Що ж до антиукраїнської істерики, то в її основі лежало і лежить невизнання українців нацією, Україна — це Unterrussland, українська мова — Untersprache, а українці — недоруські. І тому європейський вибір України в Росії розглядається як національна зрада. Як спроба частини росіян протиставити себе всій Росії.
Все це позначилося ще 2004 року. Десять років було потрібно для того, щоб Росія стала готовою до прямої агресії, яка мені здавалася ймовірною вже 2009-го. Зараз не перевіриш — можна сподіватися лише на майбутні дослідження — але задається мені: якби Москва не відкликала Януковича, все одно сталася б анексія Криму та виникнення Новоросії. Дуже багато що говорить про глибоку і довгу підготовку цих дій.
Такий самий висновок — про велику попередню роботу — був очевидний і десять років тому, коли на трупах бесланських дітей розпочалася мародерська реформа влади. Точніше, продовжилася з більшою швидкістю та інтенсивністю. При російській апаратній культурі такі ухвали за тиждень не готуються.
Планомірно і методично в Росії вибудовувалася нова система влади, що ізолює її від населення, яке повністю підтримувало такий розподіл праці. У зовнішній політиці етапною стала мюнхенська промова Путіна 2007 року, в якій повідомлялося про початок нової російської експансії.
Процеси, що відбувалися в Україні, нічого спільного не мали з російськими, хоча частиною їх була конвергенція правлячої еліти з елітою російською. Яка б не була українська демократія, що зводиться до протистояння кланів, у неї була і залишається головна, принципова особливість: вона українська, вона національна. Тоталітарні тенденції в українській політичній культурі тотожні русифікації, зближенню — явному або неявному — з російською політичною культурою. І справа не в мовних проблемах, не в зацікавленні російською культурою. Русифікація — це запозичення базових рис російського тоталітаризму. Не стільки навіть культу сили, скільки, навпаки, насадження безсилля і безпринципності. Наприклад, відмова частини українській інтелігенції визначити своє ставлення до культових фігур російської культури, що підтримали захоплення Криму і напад на Україну. Або тим, що не бажають бачити цього нападу.
Сила кремлівської стратегії в невизначеності, непевності. Рішення президента Порошенка про ізоляцію ДНР виявилося вкрай неприємним для Кремля. Якщо придивитися, у всіх конфліктах, включаючи чеченський, він виїжджав саме на неясності статусів, непрозорості фінпотоків, на загальній муті і плутанині. Тому, до речі, і зволікає з продовженням війни, хоча воно випливає з усієї логіки плану знищення України і створення Новоросії.
Зарано, зарано Путіну зараз відновлювати бойові дії. Він сподівається на зиму, на виморожування України, на відсутність реформ, на політичну кризу, на розклад армії, на розширення підтримки Кремля на Заході і посилення тиску на Україну, на задушення країни біженцями, економічними і не лише економічними диверсіями, на стимульований масовий безлад. Багато у нього мирних засобів в арсеналі.
Але при цьому, на відміну від своїх попередників, Путін відмовився від миролюбної риторики. Усередині країни напруження мілітаристської пропаганди таке, що, схоже, скоро заборонять пісню «Пусть всегда будет солнце» і навіть сталінські хорові співи про мир. Але і в зовнішній пропаганді немає нічого мирного.
На перший погляд, незрозуміло, чому досі Путін не оголосив себе гарантом стабільності в Східній Європі, а в перспективі — в Євразії. Чому це не зроблено під час активних заходів серед західної преси, громадськості, політиків. Адже само собою напрошується. І заходу полегшення: у тамтешніх політиків немає поки концептуальної відмазки для зради України, яка вже сталася.
Пояснення у мене лише одне: це суперечить всьому контенту нинішнього агітпропу і всім діям Путіна, оскільки має конструктивні, позитивні конотації. Уся кремлівська риторика просякнута агресивністю і параноїдальністю — НАТО оточує Росію. Путін не купує Захід миром і стабільністю, як купив його Брежнєв у сімдесятих. Він лякає весь світ.
І це ще одне підтвердження безглуздості зіставлення Путіна з Брежнєвим. Жодною стабільністю у наш час і не пахне, жодного застою не передбачається: нинішній режим дуже динамічний. А динаміка, як відомо, не синонім розвитку: вона може бути і деградаційною.
Кажучи про Росію, не можна оцінювати політику тоталітарної держави, що формується, перебуває на піднесенні, за критеріями держави демократичної. У такому разі виходить повний розвал і поразка там, де зростання і перемога. Такою перемогою для Путіна став від’їзд з Брісбена з ефектним диктаторським жестом — потиском руки поліцейському. Перемогою було інтерв’ю німецькому телебаченню, в якому Путін визнав введення військ до Криму напередодні так званого референдуму. Президент Росії дуже швидко закріпив у свідомості людей принцип нового світопорядку. Це орвеллівське «всі тварини рівні, але деякі рівніші, ніж інші». Усі держави рівні, але Росія рівніша, ніж інші держави. Інші не сміють вводити війська на територію сусідів за своєю волею, а Росія сміє. І ніхто їй не перешкоджає і не намагається перешкоджати. Отже, вся решта держав неповноцінні порівняно з Росією.
Наслідки для населення Росії будуть жахливі, тому що і щодо нього буде здійснений той же принцип вседозволеності влади. І ніхто не зможе захистити населення. А втім, воно само не захищатиметься. Воно дало згоду на цю вседозволеність. Все колишнє міжнародне право, мораль, усі закони самої Росії — порохня.
Чи дасть населення України згоду на таку русифікацію, залишившись вже зараз наодинці з Росією, питання до самих українців.
Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист; Москва, спеціально для «Дня»
