Багатьом хочеться завтра вранці прокинутися в колишньому світі, хоча б такому, як рік тому. Ось і вселяють собі люди надію, що все це не на довго, що ось-ось все зміниться, що російська імперська машина зупинить свій рух.
Думаєте, мені не хочеться так само прокинутися? Але не вийде. Далі жити в цьому світі — новому, зі щоденними повідомленнями про чергове завоювання, викрадання, чергову капітуляцію, ганебну операцію. І поступово ця інформація поглине все інше, стане єдиною, визначатиме наші думки, відчуття, вчинки.
«Наші» — це дуже вузького кола людей. Абсолютна більшість переходить зараз у новий світ, нічого не помічаючи і ні про що не думаючи. І ось саме в тому, що стосується цієї більшості, не треба себе обманювати в першу чергу. Як і в тому, що з машиною можна домовитися.
Втім, існування цієї більшості оскаржується. У Росії пройшла — серед того ж вузького коло, природно, — дискусія про те, наскільки можна довіряти опитуванням, що проводяться в нинішніх умовах. Деякі політологи намагалися довести, що підтримка кремлівської політики обмежується 64 відсотками населення. А отримані в результаті опитування Левада-центру 86 відсотків — наслідок заляканості народу.
Це така ж образа на термометр, яка була після останніх президентських виборів у Росії. Будь-яка людина, знайома з практикою підрахунку голосів, скаже: можна накрутити від сили п’ять відсотків. Десять-п’ятнадцять вже ні. Але навіть якщо й накрутили, то все одно факт залишався фактом — за Путіна абсолютна більшість населення. Для такого висновку не потрібно 146 відсотків, досить було того, що Путін отримав за вирахуванням можливої накрутки. Корінний порок тодішніх протестів був у вимозі чесних виборів за ганебними законами.
Щодо підтримки війни з Україною і анексії її територій, той вплив страху не верифікуємо. Але це не найголовніше. З точки зору практичної політики, 64 відсотки і 86 — одне і те ж саме. Це таке ж свідчення консолідації населення (як раніше — консолідації еліт) довкола Путіна, як результати президентських виборів.
І ось чому. Ці результати показані в країні, де спостерігається роз’єднаність суспільства за всіма показниками: майнова диференціація, реальне нерівноправ’я, регіональні відмінності — всього не перерахуєш. Деякі говорять про станове суспільство, я вважаю за краще вести мову про трайбалізм. І при цьому в наявності консолідація довкола фігури, що персоніфікує національну єдність, довкола його агресивної політики, що перетворила Росію на анти-Україну.
У розпал Майдану з’явилося дослідження, за яким виходило, що ставлення до Майдану і Євроасоціації в українському суспільстві розділилося фіфті-фіфті. Прибічники Майдану, яких я просив це прокоментувати, називали мене агентом Путіна. Пояснити їм, що для настільки неоднорідного суспільства, як українське, це практично свідчення національної єдності, було неможливо. Подавай все ті ж російські 146 відсотків. Зараз приблизно таке ж сприйняття дослідження про ставлення українців до АТО.
Зустрічаються й інші думки. Мовляв, ці 86 відсотків — лише результат пропаганди. Мовляв, все це колективне несвідоме — запрацює ящик по-іншому, так і настрої зміняться.
Ось так само міркували прибічники перебудови, а потім реформ. Їм здавалося, що партапарат виконає будь-яке завдання, включаючи програму самознищення. Вони були впевнені, що ринок автоматично змінить ціннісні установки і моделі поведінки людей, які отримали раціональне обґрунтування того, що демократія — це вигідно.
І все це було наслідком простого неуцтва: незнання давно вже встановленого світовою соціальною думкою факту — прихильність цінностям демократії формується на рівні самоідентифікації особи і лягає в основу суспільної і національної ідентичності. Пропагандою і наказами це не міняється.
Реакція на крах надій та ілюзій двояка.
У одних це безсила злість, що призводить до втрати відчуття власної гідності. Люди тупотять ногами і плюють у монітор, заповнюючи соціальні мережі образами. Жалюгідне видовище — ці інтелігенти, які все програли, все втратили, нічого не можуть, а лише змагаються у нанизуванні образ на адресу тих, хто виявився розумнішим і сильнішим. При цьому вони не розуміють і зрозуміти не можуть, що принижують себе ще більше. Принижують і своєю негідною поведінкою, і тим, що називають переможців нікчемами. Виходить, над ними узяли верх жалюгідні, нікчемні люди. Але тоді хто вони самі — ті, хто програли?
Інші ж починають прислухатися до порад людей на зразок Гліба Павловського і його шестірок. Слів говориться багато, всі вони красиві, іноземні. Треба «відсовувати фронтир», йти з тих просторів культури, які займає влада. Не сперечатися, не суперечити, не нагадувати ні про Україну, ні про вибух будинків, ні про інші неприємні правлячій еліті речі. Виявляється, треба зв’язуватися лише з тими інституціями, які «поза системою».
Та де ж такі інституції знайдеш у тоталітарній державі! Це я вже нетактовно сказав. Як учасники Третього міжнародного конгресу перекладачів художньої літератури, що відбувався у Москві. У грубій, цинічній формі вони засудили агресію Росії проти України.
Ось і Марш миру повинен відбутися у неділю. Повинен, так. Але організатори його завірили, що захоплення Криму не буде його темою. І це в той час, коли на півострові почалося етнічне чищення, коли справа йде до нової Сребрениці, коли не лише розгромлено Меджліс кримських татар, але й почали брати заручників у їхніх селах.
Тут інше. Тут абсолютно дитяча дикість або дикунський інфантилізм в розумінні того, що таке політика. От як багатослівно пояснює це Юлія Латиніна на прикладі Олексія Навального, при цьому уникаючи відповіді на питання, яка її позиція і як вона оцінює поведінку цього політика:
«Навальний намагається зробити так, щоб його слухала більшість народу. Давайте дивитися. Він не висловлюється щодо України. Чому? Бо 88 відсотків — «Крим наш». Олексій знає, що якщо він скаже те, що він, швидше за все, думає, то він як мінімум втратить або абсолютну більшість.... Тобто, я не знаю, що він точно думає, але він або втратить абсолютну більшість свого виборця, який щодо «Крим наш» не в захопленні, або він втратить надію колись отримати ось ту більшість, на яку він, безумовно, орієнтується».
А якщо коротко, то принциповість і популізм несумісні. І не стільки влади бояться організатори Маршу, які не хочуть згадувати Крим, скільки тих, хто підтримує його анексію в суспільстві. Але за такої позиції ніколи не можна завоювати більшість, яку можна створити лише з ворожої більшості, не агітуючи, не пропагуючи, а здійснюючи свідчення — є таке слово. Тверда переконаність у правоті, стояння в правді найпереконливіше. Лише так міняється ідентичність — адже завдання саме таке, пропагандою його не розв’язати.
Для розв’язання практичних завдань потрібне розв’язання завдань фундаментальних. Зміна російської ідентичності — єдиний спосіб зупинити російську агресію, чинити опір якій у зовнішньому світі доки нікому. Єдиний європолітик, який визнає це, міністр закордонних справ Польщі Сікорський, якого, напевно, зжеруть євробюрократи. Він називає речі своїми іменами. Україна і Євросоюз дійсно здалися перед військовою силою Кремля. Світ змінився докорінно, додам я. Росія зруйнувала всі мрії про європейську єдність, про можливість світу, де не діє кулачне право. Для позаісторичної нації і позачасової країни, для росіян і Росії, — це абсолютна норма у всі часи. А Європу Росія повернула в далеке минуле. Почалася нова варваризація Європи.
Ті в Росії, хто покликаний протистояти цьому, принципово не відрізняються від прибічників і провідників варварства. Головний результат їхньої діяльності — ізоляція нинішнього культурного процесу від історичного контексту. Все знову з нуля. Недаремно свою статтю двадцять років тому я назвав «Повернення в контекст». Це було головним завданням, і проти цього був спрямований головний удар і влади, і суспільства, яке адаптувало культурну і історичну спадщину країни і світу до свого рівня, вилучаючи його з іманентних йому зв’язків.
Справжня, неформальна, суспільна і культурна денацифікація Німеччини сталася в шістдесяті роки, в епоху Бьолля і Грасса. А в Росії замість них — Дмитро Биков і Леонід Парфьонов з їхньою ностальгією за СРСР і адаптацією історичної спадщини до масової культури, тобто до комерції.
Головним вульгаризатором є, безумовно, Дмитро Биков, який під виглядом культуртрегерства торгує вельми ходовим товаром — ілюзією простоти і легкості трактування досягнень літератури (перш за все) без знання всього контексту їхнього побутування. Це можна назвати обивательською писарєвщиною, бо критерії, іманентні літературі й іншим мистецтвам, взагалі не присутні в його багатослівності. А слів багато, бо щоразу текст говориться і пишеться без зв’язку з попередніми. Велика кількість слів компенсує відсутність конотацій, асоціацій, контекстуальності.
Всі нинішні володарі дум у Росії співвідносять себе з культурним, літературним, інтелектуальним та й історичним процесом як сторонні спостерігачі, а не співучасники. Але саме це і є позиція мейнстриму, позиція людини масової культури — поза історичним і культурним контекстом, яка живе лише тут і зараз, без зв’язку з минулим і сьогоденням.
Схоже, це і є принципова відмінність російського «вузького кола» від українського. Тому й Україна не Росія, а Росія — не Україна.
Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист; Москва, спеціально для «Дня»
