Київ, схоже, ніяк не доросте до рівня української столиці — йому ближча й миліша роль «матери городов русских» або провінційного міста євразійських просторів. До такого висновку доходиш після ознайомлення з результатами проведеного компанією Research & Branding Group дослідження громадської думки киян щодо їхнього ставлення до Євромайдану і знесення пам’ятника Леніну. І хоча соціологи відзначають цікаву властивість Research & Branding Group, коли в опитуваннях цієї компанії підтримка чинної влади та рейтинги можновладців вищі, ніж в інших дослідженнях на кілька відсотків, але все одно загальні тенденції настроїв київських жителів надто вже очевидні, й ці кілька відсотків в даному випадку не відіграють вирішальної ролі.
Отже: згідно з даними проведеного в першій половині грудня дослідження, Євромайдан підтримали 64% опитаних киян, а 26% респондентів виявили негативне ставлення до нього. Найбільшими прихильниками Євромайдану є кияни у віці 40—49 років (71% підтримують, 23% — ні) та молодь до 30 років (69% підтримують, 21% — ні). 59% опитаних киян висловили готовність миритися з рядом незручностей у житті міста, що виникли у зв’язку з Євромайданом, тоді як 34% до цього не готові. Знов-таки, саме молодь і люди середнього віку (до 50 років) найбільшою мірою готові миритися з цими незручностями (62—63% готові, 29—32% не готові). Здавалося б, ось воно — ставлення киян до європейської перспективи України, ось свідчення суто європейського обличчя української столиці.
Але не поспішаймо з висновками.
Ті ж самі опитані у своїй переважній більшості негативно поставилися до знесення пам’ятника Леніну; таке ставлення переважає (від половини до трьох чвертей опитаних) серед київських прихильників усіх основних політичних сил, а також у прихильників Євромайдану. Загалом же 69% респондентів негативно поставилися до знесення пам’ятника Леніну; позитивно це оцінили 13% киян, а 15% залишилися байдужими до цього. Що цікаво: негативно до знесення пам’ятника поставилася більшість опитаних представників усіх вікових груп — від 66% серед молоді до 78% старших за 55 років киян. Дві третини опитаних розцінюють знесення пам’ятника Леніну як акт вандалізму. Протилежної точки зору дотримується менше третини жителів міста. 57% опитаних киян згодні з тим, що дії зі знесення пам’ятника повторюють аналогічну практику більшовиків, лідером яких був Ленін. Не згідні з цим твердженням трохи більше третини респондентів.
Отож, навіть якщо ввести поправку на сакраментальні «кілька відсотків», усе одно результати опитування дуже й дуже красномовні.
Адже вони наочно засвідчують розчахнутий характер світосприйняття киян: їм щиро хочеться до Європи, вони підтримують Євромайдан і беруть участь в акціях протесту, але водночас перебувають у полоні більшовицької міфології та не готові жити в Європі й робити задля цього практичні кроки. Абсурд? Так, абсурд, куди там Кафці з Іонеско, тут потрібен Лесь Подерв’янський... Бо ж ідеться про те, що аналітики політкоректно називають амбівалентністю свідомості, простіше кажучи, — про соціальну шизофренію.
Бо ж хто такий Володимир Ульянов-Ленін? Це — практичний творець та ідеолог творення першої у світі тоталітарної держави; Муссоліні й Гітлер училися в нього — перший у молодості приїздив до Леніна у Швейцарію; щодо другого, то чимало свідчень про запозичення нацистами більшовицьких методів ми можемо знайти в щоденниках Геббельса (мовляв, «більшовизм здоровий у своїй основі»). Ленін — це глава уряду Російської держави і лідер Російської компартії; номінально з 1923 року він очолював й уряд СРСР, але це був уже час тяжкої хвороби, і реальним прем’єром був Олексій Риков. Послані Леніним війська в лютому 1918 року окупували Київ й учинили тут різанину; повторно Червона армія та ВЧК зробили те саме в лютому — серпні 1919 року. Охочих ознайомитися з подробицями відсилаю до класичної праці Сергія Мельгунова «Червоний терор». Ба більше: коли нарком закордонних справ радянської Росії Лев Троцький визнав на переговорах у Бресті наприкінці грудня 1917 року міжнародну правосуб’єктність УНР, Ленін негайно послав йому директиву з вимогою скасувати це визнання: ніякої незалежної України немає й бути не може! На щастя, вже було запізно; але коли у квітні 1918 року за ініціативою Миколи Скрипника було утворено самостійну КП(б)У, Ленін домігся скасування цього рішення, й Компартію України було перезасновано на проведеному в Москві з’їзді як складову партії російських більшовиків.
Ясна річ, за всі ці «заслуги» перед Україною та її жителями (незалежно від етнічного походження, бо більшовики ставили до стінки і росіян, і євреїв, і поляків, хоча найбільше-таки «українських націоналістів») пам’ятник Леніну має стояти в центрі Києва, а знесення його — це «варварство»...
Виходить, «варварами» були й поляки, чехи, словаки, болгари, румуни, угорці та албанці, які позносили аналогічні пам’ятники у своїх столицях?
...За рік до помаранчевої революції знаний публіцист Микола Рябчук сказав пророчі, як виявилося, слова про збереження пам’ятників комуністичним лідерам в Україні: «І Дзержинський, і Ленін, і їхні поплічники мають руки в крові... Ігноруючи цю проблему, недооцінюючи її ваги, ми фактично чинимо аморально, ми фактично визнаємо право тих людей, тих вождів убивати, нищити наших співвітчизників і залишатися при тому в пошані. І це, власне, катастрофа. На мою думку, це — одне з джерел аморалізму сучасного суспільства. Гадаю, це одна з причин тих усіляких суспільних невдач. Суспільство не очистилося від гріхів, від злочинів тоталітарного минулого. ...Жодна країна поки що з пам’ятниками Леніну і Дзержинському не вступила ні в НАТО, ні в ЄС. Власне кажучи, навіть серед кандидатів таких країн немає... Україна залишається криптосовецькою, криптототалітарною державою. Тобто державою, яка не розпрощалася зі своїм тоталітарним минулим, яке й досі виявляється в цих огидних мерзенних пам’ятниках, у цих страшних назвах вулиць...» І справді: за десятиліття після того, як було поставлено цей діагноз, до Євросоюзу вступили Болгарія та Румунія, які в економічному плані не надто відрізняються від України; а серед кандидатів на вступ — Македонія, Сербія, Чорногорія, Боснія та Герцеговина, подала заявку вже й Албанія... Хоча пам’ятники Леніну в хазяйновитій Європі таки де-не-де збереглися — передусім у музеях тоталітаризму та приватних садибах.
Із другого боку, кияни мають у своєму ставленні до знесення пам’ятника Леніну й неабияких союзників. Скажімо, Держдуму Росії, яка в заяві від 10 грудня «Про ситуацію в Украине» наголосила: «Несанкционированные митинги, блокирование органов государственной власти, захват административных зданий, погромы, разрушение исторических памятников ведут к дестабилизации в стране, чреваты серьезными негативными экономическими и политическими последствиями для населения Украины». Зверніть увагу: вони нас навіть народом не вважають, лише «населенням»... А в комуністичному В’єтнамі, де в столиці височіє п’ятиметровий монумент лідерові російських більшовиків і творцю Комінтерну, з Інтернету зникли всі згадки про знесення пам’ятника Леніну в Києві. Відповідні запити видають повідомлення про «помилку». Воно й не дивно: учасників Євромайдану у в’єтнамських офіційних ЗМІ (а інших там немає) звуть «екстремістами»...
Утім, можуть зауважити: але ж Ленін боровся з великодержавним російським шовінізмом і виступав за рівноправність республік у СРСР. Так, справді. Але це він робив у останні півтора року свого життя, після першого інсульту, під час тяжкої хвороби. Очевидно, не тільки релігійні люди, а й деякі атеїсти за таких форс-мажорних обставин починають переосмислювати своє життя та спокутувати гріхи. От і Ленін під час хвороби подивився з певної дистанції на те, що будувалося під його керівництвом, — і жахнувся. Я не проти того, щоб такому Леніну стояв у Києві пам’ятник, — але, звісно, не в самому центрі міста й не у вигляді величної статуї: має бути правдива скульптура: тяжко хворий Володимир Ілліч на інвалідному візочку, а на постаменті — слова, сказані ним його секретаркам: «Ми провалилися».
Але ж кияни в більшості своїй засуджують знесення не такого пам’ятника, а монумента Леніну-вождеві, організаторові «червоного терору» та нищителю незалежної УНР. Саме такий Ленін рідний і звичний більшості жителів Києва — який, виходить, не є ані європейським містом, ані українською столицею. Що ж, за цих обставин не треба бути пророком, щоб зробити висновок про нездатність більшості киян звільнитися від тоталітарної свідомості.
