У лютому 1936 року в Іспанії на парламентських виборах переміг Народний фронт, в якому об’єдналися ліві та ліволіберальні партії, і який сформував уряд. У відповідь монархісти, місцеві фашисти («фалангісти») і частина військових почали готувати заколот. Він розпочався 17 липня в іспанському Марокко і на Канарських островах, а 18 липня — на материковій Іспанії. Сили заколотників були меншими, ніж сили республіканців, до того ж більшість із них була зосереджена в іспанських колоніях, а майже весь флот був на боці уряду, отож перекинути морем свої сили заколотники не могли. Здавалося б, заколот приречений на поразку — аж тут у справу втрутилися Гітлер та Муссоліні. Перший надіслав велику кількість військо-транспортних літаків Ю-52, на яких ударні сили заколотників було перекинуто з іспанського Марокко до власне Іспанії, а другий відправив значне число «добровольців» на війну з республіканцями, добре озброївши їх артилерією, авіацією та бронетехнікою. Водночас західні демократії не тільки висунули гасло «невтручання» в іспанські справи, а й заблокували будь-яку можливість закупівлі республіканцями зброї та військового спорядження за кордоном...
• Чому мені згадалася ця давня історія? А ось чому.
За останні місяці в Україні спільними зусиллями дієздатної частини нової влади, структур громадянського суспільства й патріотично налаштованих бізнесменів вдалося хоча б частково відновити і зробити боєздатними Збройні сили, створити Національну гвардію та спецбатальйони територіальної оборони. Ремонтують танки, БТР, БМП, літаки й вертольоти, закуповується спорядження, розробляють і будують розвідувальні безпілотники. Але для того, щоб українські військовики, які беруть участь в АТО, одержали достатню кількість сучасної зброї та захисного спорядження вітчизняного виробництва, потрібен час. І потрібні неабиякі фінансові вкладення.
А часу цього немає. Адже вже сьогодні зрозуміло: далеко не всі терористи пристануть на мирний план Президента Порошенка і складуть зброю. Та й політика Путіна щодо України навряд чи кардинально зміниться — радше вона стане більш виточено-підступною. Інакше кажучи, главі Української держави, схоже, доведеться вводити в дію «план Б», про який він казав у зверненні від 21 червня. А це — нові бої. І нові жертви, як серед українських вояків, так і серед цивільного населення. Бо ж терористи та найманці, які діють на Донбасі, мають чимало сучасної зброї — бронетехніки, ПЗРК, артилерії, важких кулеметів, мінометів. І боєприпасів у них вистачає, судячи зі щільності вогню з боку їхніх формувань. Звідки це все? Попри запевнення про перекритий кордон із Росією, реальність далека від цього. Отож під час перемир’я, як зазначають військові експерти, терористи зуміють отримати нове озброєння та значну кількість боєприпасів. І не забуваймо: єдиний в Україні патронний завод знаходиться у Луганську...
• Масований прорив колони бронетехніки і вантажівок з найманцями і зброєю з Росії, який стався якраз напередодні проголошення Президентом України припинення вогню, і подальший 180-кілометровий безперешкодний марш цієї колони через Луганськ і Горлівку засвідчив: попри всі зусилля щодо відновлення боєздатності української армії, існують серйозні проблеми зі спроможністю ведення нею сучасного динамічного бою, в якому взаємодіють різні роди Збройних сил. Адже ця колона кілька годин ішла вранці, у світлий час, здебільшого по відкритій місцевості, а частково — у містах, аж ніяк не маскуючись. Просто ідеальна ціль для скоординованого удару реактивних штурмовиків і бойових вертольотів, чи не так? Але...
Але для того, щоб такий удар був результативним і без особливих втрат з боку атакуючих, потрібні декілька речей, що пов’язані з воєнно-технічною стороною справи (я зараз оминаю вкрай незадовільну роботу штабістів та розвідників). По-перше, треба безперервне надходження супутникових даних про місце проведення АТО і прилеглі райони, передусім з російського боку. По-друге, має бути достатня для патрулювання та екстрених вильотів у проблемні місця розвідувальних безпілотників. По-третє, потрібно мати не два-три штурмовики, а дві-три ланки на бойовому чергуванні. По-четверте, так само на бойовому чергуванні в зоні АТО має бути не менше десятка бойових вертольотів, оснащених протитанковими ракетами та засобами захисту від ПЗРК. По-п’яте, бажано мати ще й бодай декілька бойових безпілотників, скажімо, таких як американських Predator, озброєних ракетами Hellfire, що дозволило б завдавати точкових ударів по колонах та штабах терористів, не завдаючи шкоди цивільному населенню і не ризикуючи при виконанні особливо складних завдань життями українських пілотів. По-шосте... Список можна продовжити, але й сказаного досить, щоб зрозуміти: сьогодні наші Збройні сили не в змозі ефективно нищити бронетехніку, штаби, укріплені пункти терористів. Відтак, якщо бути чесними перед собою, то виліт українських авіаторів для розгрому колони бронетехніки та вантажівок зі зброєю, яка йшла з Росії, не в останню чергу не відбувся тому, що це могло призвести до втрати кількох наших літаків і вертольотів. Адже терористи одержують дані російської супутникової розвідки, а вздовж кордону ходить літак дальньої радіолокаційної розвідки А-50, який негайно фіксує всі вильоти з українських аеродромів.
• Тим часом західні демократії, запровадивши економічні санкції проти Росії, не поспішають з наданням можливості Україні закупити сучасну зброю та військове спорядження, надаючи тільки продовольчі пайки та аптечки для наших солдатів. Така собі новітня політика «невтручання», принаймні, щось дуже схоже на неї, чи не так? І якщо таку політику до 25 травня ще якось можна було виправдати, то тепер, коли обраний новий глава Української держави, який, до речі, одержав підтримку більшості учасників голосування в усіх областях, коли розпочалися реальні реформи, коли, зрештою, на одностороннє припинення вогню українськими силовиками терористи відповідають обстрілами блокпостів, гарнізонів і населених пунктів, — тепер ця політика виглядає, м’яко кажучи, дивною. Якщо не більше.
Адже хіба Путін — це не Гітлер, Сталін і Муссоліні в одній особі? Скажімо, він ретельно копіює стилістику поведінки Муссоліні як «дуче італійців»: той охоче ганяв на мотоциклах і нових моделях автомобілів, сідав за штурвал літака, їздив на конях, запровадив моду на гірські лижі серед політиків та охоче демонстрував свій накачаний торс. Щодо Сталіна, то, попри певні інвективи на його адресу, Путін проводить прискорену ресталінізацію Росії, запустивши в обіг чималу кількість ледь модифікованих ідеологем часів «найефективнішого менеджера всіх народів». Ну, а з арсеналу Гітлера взято теорію і практику «збирання всіх німецьких...», пробачте, «всіх російських земель», при цьому не лише росіяни, а й так звані російськомовні за кордоном оголошені такими собі фольксдойчами «Русского мира».
• До чого може призвести новітня політика «невтручання»? Звернімося до досвіду історії. Політика невтручання західних демократій в іспанські події призвела до того, що Гітлер та Муссоліні випробували нову військові техніку і натренували в боях десятки тисяч своїх солдат, унтер-офіцерів та офіцерів. По поверненні на батьківщину рядові стали унтерами, унтери — молодшими офіцерами, лейтенанти — майорами і т.д., що дало змогу диктаторам швидко розгорнути великі армії з досвідченими командними кадрами. Сталін також випробував свою військову техніку і натренував тисячі командирів. А ще на основі іспанського досвіду почалася модернізація Червоної армії: знамениті Т-34 та КВ-1 — це втілення ідей, винесених з Іспанії. Крім того, десятки тисяч людей лівих поглядів з різних країн пройшли обкатку в інтербригадах. Потім вони воювали в лавах комуністичних партизан Європи. Крім того, радянська розвідка (головний військовий радник СРСР при уряді республіканців — начальник Розвідуправління Червоної армії Ян Берзін) одержала у своє розпорядження тисячі справжніх документів, вилучених у інтербригадівців із країн Європи та Америки. І, нарешті, Радянський Союз захопив чималий золотий запас Іспанії, переданий йому республіканцями на зберігання...
• Нарешті, невтручання західних демократій в іспанські справи мало й суто політичний вимір, що стосувався дій обох сторін у громадянській війні. Так, заколотники діяли радикально, безжально щодо своїх противників, маючи підтримку фашистів і нацистів. Але вони б не посміли так діяти, якби Захід рішуче втрутився і допоміг законному уряду. Найшвидше, заколот взагалі зазнав би поразки (як уже було сказано, без німецьких транспортних Ю-52, які перекинули через Гібралтарську протоку ударні сили заколотників з Іспанського Марокко, шансів у заколотників було мало; і без десятків тисяч німецьких та італійських «добровольців» з танками та літаками — також). З другого боку, республіканці у разі західного втручання теж не посміли б діяти радикально-революційно. Маргінальна 1936 року місцева компартія нічого не важила без Сталіна за спиною — а зі Сталіним за спиною вона дуже скоро стала провідною силою з боку республіканців, що контролювала армію та уряд. І, головне, вона разом з радянськими радниками контролювала сили безпеки, які влаштували справжній терор проти всіх інакодумців; в Іспанії терор 1937 року розгортався радянським прикладом. Усього цього можна було б уникнути, якби західні демократії не стали на позицію невтручання...
• В Україні, звісно ж, ситуація принципово інша: і компартія, і проросійські неонацисти спільно діють на боці ворожих демократії та європейському вибору сил. Інакше кажучи, прихильників тоталітаризму на боці легітимної влади в Україні немає — є кілька маловпливових, як засвідчили вибори, авторитарних партій, які визнають засади політичної демократії. Тим більше невмотивованим і дивним видається «новітнє невтручання» Заходу, яке веде до нових і нових жертв і серед цивільного населення, і серед наших військовиків.
