Вибір цієї теми, коли в Києві ллється кров, може здатися дивним і недоречним. Проте чому ж не поговорити про історію, коли відбуваються історичні події? Може, якраз в «минуты роковые» краще всього розумієш, що ж було упущено у створенні історичного знання нації, яка міна сповільненої дії вибухнула.
У Росії, на превеликий жаль, монополію на історичне знання привласнила собі не держава навіть, а вузька група обмежених осіб. Дуже обмежених. Моя однокурсниця з істфаку МДУ Ірина Карацуба днями сказала в «Ежедневном журнале», що вона і багато її колег думають про ту компанію, що зібрав у себе Путін на нараду щодо нового підручника історії. Самого Путіна вона, щоправда, пожаліла, однак нещодавно я опублікував у газеті «День» (№ 239 від 27 грудня 2013 р.). підбірку його історичних ляпів. Не у сенсі історично значимих, а таких, що стосуються вітчизняної історії.
І ніхто не сміє ані поправити, ані прокоментувати.
Говорив я і про інше. Підлість проекту Путіна в тому, що всі — вчителі, учні, батьки — знатимуть і розумітимуть: у підручниках є брехня й оцінки, несумісні з уявленнями про мораль. Але батьки проситимуть учнів не підставлятися (п’ять хвилин ганьби і все життя — то хіба можна порівнювати), учні, сміючись або соромлячись, повторюватимуть, а вчителі вдаватимуть, що сприймають все серйозно.
Метою радянської школи, зокрема ідеологічних дисциплін, було зовсім не засвоєння комуністичної ідеології, а відтворення «гомо совєтікус», для якого нормою є двоїстість, відсутність будь-яких переконань, пріоритет соціальної адаптації в мотивації громадської поведінки.
Путін сказав щиру правду: підручник має стати основою історичної легітимності його режиму і тієї національної російської ідентичності, яка цьому режиму потрібна і яку він відтворює.
Тому можна заздалегідь передбачити, що станеться в російських школах з історією тих народів, які раніше входили до СРСР і Російської імперії. Її просто не буде. Або буде у такому вигляді, що погоджені з ЦК союзних республік формулювання радянських підручників здаватимуться зразком політкоректності.
І ще я говорив про те, що ініціативу упущено. Історичне знання віддане владі. Тим часом формування його — завдання всього суспільства і всього політичного класу. Соціуму і політикуму. Прикладне значення історії — у пошуках власної ідентичності, в отриманні ідентичності історичної, у формуванні нації з біографією.
Шлях до цього йде через знання, яке має узагальнювати досвід ключових історичних проблем нації в її взаємодії із сусідами. Імперська практика цьому всіляко перешкоджала. Відголоски суперечок тих часів лунають до цього часу. Це дискусії, який народ більш давній, хто має авторські права на слово «Русь» і на колядки. Ідеологічна влада прихильно ставилася до таких суперечок. У них створювалася атмосфера ворожості й зверхності у відносинах між народами. А головне — вони заміщали спори про головне: про національний розвиток у новий і новітній час, в епоху, коли нації знаходили своє обличчя, свої відмінності один від одного.
Тут все вирішувалося в Москві. Одна історія кавказьких воєн з їхньою постійною зміною оцінки Шаміля вартує багато чого. Знакові постаті національної історії проходили селекцію. Існував всесоюзний культ Шевченка, який протиставлявся Кулішеві, згадки про якого були мінімізовані. Це лише один приклад.
Після 1991 року первинне значення стало надаватися пошукам національної самобутності, що з кожним роком викликало незадоволеність Москви. Приклад абсурдної суперечки: чи можна вважати Голодомор геноцидом. Абсолютно очевидно, що штучно створений голод в Україні і на Кубані мав риси як соціо-, так і геноциду. Знищення селянського населення означало знищення українців й української культури, в найрізноманітніших своїх проявах пов’язаної з народною і фольклорною стихією значно більшою мірою, ніж культура російська. Останнє, ясна річ, аніскільки не применшує жодну з культур, однак визначає багатовекторність удару по Україні.
Проти такого трактування було кинуто ударні сили агітпропу, причому не найбільш дикі його представники на кшталт чергового ліберала Миколи Сванідзе. Зрозуміти кремлівську концепцію Голодомору при цьому було абсолютно неможливо.
Але Голодомор був лише частиною однієї великої теми, належної уваги якій не приділялося. Це ті трансформації в національній історії, які були пов’язані з перебуванням у складі Російської імперії і СРСР. Крайнім проявом імперського невігластва і зарозумілості стали слова Путіна, що РРФСР переміг би нацистську Німеччину і без України. Цю маячню й коментувати нічого, проте за нею стоїть іще одна тема — колабораціонізм у Другій світовій війні, розпочатій, до речі, Радянським Союзом разом із нацистською Німеччиною спільним нападом і розділом Польщі, а також анексією балтійських держав.
Тут спостерігається вражаюча байдужість російської громадськості до власне російського колабораціонізму, до якого було залучено набагато більше людей, ніж представників інших народів. Просто за статистичними причинами — росіян було більше. Майже всі європейські народи були представлені частинами і з’єднаннями, що воювали на боці Німеччини. У Росії часто згадують генерала Власова, але знати нічого не хочуть про Броніслава Камінського і його 1-шу російську дивізію РОНА. А він так відзначився під час придушення Варшавського повстання, що в буквальному розумінні приказки був звільнений із гестапо за жорстокість. А незабаром і ліквідований.
Але от колабораціонізм український... Хоча співпраця, наприклад, французьких владних інститутів із нацистами у жодне порівняння не йде з тим, що було у Східній Європі.
Однак це пропагандистська тема. А те, що поза сферою уваги агітпропу, взагалі невідомо в Росії. Це історія української державності між двома імперіями, діяльність Петлюри і Винниченка, українська культура, література, філософія — все це terra incognita. Виняток становлять люди церковно і філософськи освічені, які знають про реформи патріарха Никона як наслідок приєднання України і знайомства зі спадщиною Києво-Печерської лаври та інших духовних центрів православ’я.
Що ж до уявлень українців про власну історію, то мені здається, що нинішня криза української державності пов’язана з недостатнім інтересом до особливостей розвитку української нації у складі російської імперії під різними її назвами. Йдеться, перш за все, про інтеграцію національної еліти в імперську і її подальшу еволюцію. Це був основний спосіб розширення російської імперії, з найменшим успіхом реалізований у Польщі, де пряме імперське насильство відіграло найбільшу роль у всій імперії. А от у Грузії і в Україні цей спосіб себе виправдав. Росія втручалася за часів зовнішньої агресії і внутрішніх усобиць інтегрувала частину національної еліти і поступово посилювала свої позиції.
Зворотний відлік розпочався з грубої русифікації за двох останніх царів, коли у народів імперії відбулось ускладнення соціокультурних структур суспільства. Нова ідентичність увійшла в конфлікт із колишньою, імперською.
За радянської влади виникла необхідність створення нової національної еліти. Так виникла політика коренізації кадрів, що дала початок такому явищу, як українська номенклатура союзного значення.
Радянська українізація — процес суперечливий. Усі 1920-ті роки тривала боротьба за українську мову й українізацію суспільно-політичного життя. Але в першій половині 30-х, у роки Голодомору, починаються арешти українізаторів-перегинщиків.
Та все-таки відсоток українців в українській компартії зріс із 23% 1922 року до 60% — 1930-го. Так виникла українська номенклатура, яка служила кадровим резервом для номенклатури союзної у всіх сферах управління. І скільки не називай угруповання Януковича кримінальним співтовариством, вони продовжувачі саме цієї частини української еліти. Саме продовжувачі, тому що багато хто починав у ній свої кар’єри.
І політично вони реалізують у політиці наднаціональну ідентичність часів СРСР.
Усе це лише один із прикладів того, як події тут і зараз бувають пов’язані з історичними процесами і явищами, тимчасово залишеними поза прикладним історичним інтересом. Отже, Путін зі своїм підручником — це не біда. Біда — добровільне невігластво.
