Занадто довго Захід плекав ілюзії щодо Росії Володимира Путіна — ілюзії, які зараз розбилися об Кримський півострів. Захід міг (і повинен був) краще знати — з часів свого першого президентства в Росії стратегічною метою Путіна була зміна статусу Росії на світову силу.
Для цього Путін використовував експорт енергоносіїв з метою поступового повернення територій, втрачених поколінням тому під час розвалу Радянського Союзу. Україна була в самому серці цієї стратегії, тому що без неї мету відродження Росії досягти неможливо. Отже, Крим — це лише перша мішень, наступною стане східна Україна і наполеглива дестабілізація країни в цілому.
Перед нашими очима розвалюється пострадянська міжнародна система у Східній Європі, Кавказі та Центральній Азії. Поняття світового порядку XIX століття, основані на балансі сил і сферах інтересу, загрожують витіснити сучасні норми національного самовизначення, непорушності кордонів, верховенства права та фундаментальні принципи демократії.
У результаті цей переворот матиме масивний вплив на Європу та її відносини з Росією, оскільки визначить, чи живуть європейці за правилами ХХІ століття. Ті, хто вірить, що Захід може адаптуватися до поведінки Росії, як це стверджують західні путінські апологети, ризикують посприяти подальшій стратегічній ескалації, тому що м’який підхід лише підбадьорить Кремль.
Насправді — визнають це лідери чи ні — Європейський Союз перебуває зараз у прямому конфлікті з Росією через її політику розширення ще з часів закінчення холодної війни. Тому що відновлення Росії як світової сили вимагає не лише реінтеграції втрачених радянських територій, а й прямого доступу до Європи і домінуючої ролі там, особливо у Східній Європі. Тому фундаментальна стратегія боротьби зараз саме така.
З перспективи Заходу уперта конфронтація не має змісту, оскільки ЄС і Росія є і будуть сусідами. У майбутньому ЄС потрібен буде Росії навіть більше, ніж вона йому, тому що на її Далекому Сході та в Центральній Азії Китай стає суперником абсолютно інших масштабів. Більше того, стрімкий демографічний спад у Росії і надзвичайний дефіцит модернізації створюють потребу спільного з Європою майбутнього. Але скористатися цією можливістю можна лише, беручи за основу верховенство права, а не силу, до того ж необхідно керуватися принципами демократії та національного самовизначення, а не політикою світової сили.
Замість цього Путін спровокував довготривалу кризу. Відповідь Заходу стане новою політикою стримування, в основному набираючи форму економічних та дипломатичних санкцій. Європа послабить свою енергетичну залежність від Росії, перегляне своє стратегічне регулювання і пріоритети і відкладе інвестування та двосторонню співпрацю.
На даний момент, здається, Путін має більше важелів впливу, але слабкість його позиції невдовзі стане очевидною. Росія цілком залежить, в економічному і політичному планах, від експорту у сфері торгівлі та енергетики, який в основному направлений на Європу. Зменшення попиту з боку Європи та ціни на нафту, які не спроможні будуть підтримувати бюджет Росії, дуже швидко вгамують Кремль.
Насправді є причини вірити, що Путін переграв сам себе. Розвал Радянського Союзу на початку 1990-х років був спричинений не Заходом, а хвилею відокремлення, коли народи і національні меншини, відчувши ослаблення партійної країни, скористалися нагодою і звільнилися. Сьогодні Росія не має ані економічної, ані політичної сили, щоб реінтегрувати втрачені радянські території. І будь-яка спроба Путіна продовжити втілення свого плану лише доведе до бідності його народ і спричинить подальшу дезінтеграцію — сумна перспектива.
Європейці мають причини хвилюватися, і зараз їм доведеться визнати той факт, що ЄС — це не лише спільний ринок, не просто економічна спільнота, а світовий гравець, суцільна політична одиниця зі спільними цінностями та інтересами безпеки. Стратегічні та нормативні інтереси Європи, таким чином, відродилися з помсти. Фактично Путін власноруч спромігся зміцнити НАТО, надавши йому нове почуття необхідності.
Європейський Союз має зрозуміти, що здійснює свою політику східного та південного партнерства не у вакуумі і що заради власної безпеки не можна просто ігнорувати конфліктні інтереси інших країн чи ще гірше — приймати їх. Політика розширення ЄС — не просто певна дорога витратна незручність, а життєво необхідний компонент безпеки ЄС і зовнішня проекція сили. Безпека завжди має свою ціну.
Можливо, зараз у Сполученому Королівстві проводитимуть переоцінку ціни виходу з ЄС. І можливо, на континенті усвідомлять, що Європейський Союз повинен швидше просуватися уперед, тому що світ — а надто сусідні країни Європи — виявився не таким уже й мирним, як багато хто (у першу чергу німці) собі уявляв.
Мирний проект ЄС — оригінальний стимул європейської інтеграції — спрацював надто добре; після більш ніж шести десятиліть успіху він виявився безнадійно застарілим. Путін здійснив перевірку реальності. Питання миру в Європі знову актуальне, і відповісти на нього має сильний і об’єднаний ЄС.
Проект Синдикат для «Дня»
Йошка ФІШЕР — екс-міністр закордонних справ Німеччини
