Анексія Криму, напруженість у східних і південних регіонах займає всю нашу увагу. Однак варто придивитись, що відбувається довкола нашої країни. Під час голосування на Генасамблеї ООН з українського питання, наприклад, Білорусь і Вірменія підтримали Росію. Здавалося, що від членів ОДКБ іншого неможливо було й чекати. Проте є очевидні симптоми того, що не все так просто.
Північноатлантичний альянс серйозно сприйняв військову небезпеку, що йде від Росії. Американські, британські, французькі літаки спрямовані до країн Балтії, у Балтійському морі почали патрулювання додаткові кораблі членів Альянсу. Польща посилила свої угруповання довкола Калінінградського екславу. В останньому почав виявлятися вірус сепаратизму. Поява німецького прапора над будівлею регіонального відділення ФСБ — тривожна ознака для Москви. Втім, іншого чекати не доводиться. Приклад з Кримом може виявитися доволі заразливим не лише для Калінінграда, а й для інших регіонів. І тут мало допоможуть репресії. Вони можуть затримати процес, який уже пішов, але не зупинити його.
На півдні затурбувалися Румунія і Болгарія. Там теж з’явились додаткові контингенти американських морських піхотинців, у Чорне море увійшли американські і французькі кораблі.
Тепер про чинники більш тривалі. Вже доволі довгий час країни НАТО, зокрема й США, скорочують свої військові витрати. Холодна війна закінчилась, безпосередньої загрози воєнних конфліктів Альянсу з Росією не було. Навпаки, навіть налагодилось хоч якась співпраця.
А тепер із подачі Кремля світ втягується в нову гонку озброєнь, і виграти її у Москви немає жодних шансів. Вона доконала Радянський Союз, а сучасній Росії в цьому плані до свого попередника дуже далеко.
У Мінську бацька Лукашенко раптом став дуже войовничим. І не щодо Заходу, на що у Москві могли чекати, а зі своїм союзником по Митному союзу й іншим інтеграційним об’єднанням. Дійшло до того, що білоруський президент відкрито пригрозив жорсткою відсіччю, якщо росіяни спробують прийти до Білорусі. Звісно, тут, як завжди, присутній елемент шантажу свого союзника, але білорусько-український кордон також спокійний, як і наший західний.
На південному заході для Кремля теж усе погано. Про Україну говорити не доводиться. Відносини з нею фактично розірвано, і цей чинник буде визначальним у довгостроковій перспективі. Росія отримала ворога, говоритимемо прямо, біля Білгорода, Курська, Брянська і Ростова-на-Дону. Якщо за логікою можновладців у Москві це називається поліпшенням стратегічного становища, то слід переглянути визначення цього терміну.
Не менше для Росії важлива в стратегічному плані Молдова. Скільки років Москва плекала сепаратистів Придністров’я, щоб не дати можливості Кишиневу рушити до Європи. Добилася прямо протилежного. Схоже, що Молдову Росія втратила слідом за Україною. Як і Придністров’я. Трохи в Україні становище стабілізується, як Київ предметно займеться цим гніздом сепаратистів і терористів, які дестабілізують як Молдову, так і наші південні регіони. Це у Москві добре розуміють, тому й намагаються перетворити Одесу на таку собі подобу Донбасу. Якщо не вдасться дестабілізувати і відірвати від України її південний схід, то вся кримська авантюра не варта й ламаного гроша.
До того ж ідеться про велику геополітичну гру. Український південний схід і Молдова важливі не лише самі по собі, а як вихід до Румунії і в безпосередню близькість до Балкан. Про важливість цього півострова для Європи свідчать не лише географія, історія, але великі родовища газу у східній частині Середземного моря, які приходять нічними кошмарами до керівництва «Газпрому». Трубопроводи з Ізраїлю і Кіпру здатні разом з азербайджансько-турецьким мінімум удвічі скоротити об’єми газу, що їх купує Європа у «Газпрому».
І цей чинник відіграє не останню роль у відносинах Росії з країнами Південного Кавказу.
З Грузією відносини так і не встановились. Та і як це може бути, якщо частину території країни окуповано Росією. Не дивно, що Тбілісі не лише на дипломатичному рівні, але й ментально підтримує Україну.
Азербайджан перебуває з Україною у схожому становищі. У нього відторгнуто частину території за підтримки Росії. Наявність великих родовищ енергоресурсів робить країну доволі незалежною у фінансовому й економічному плані. Поки не зміниться ставлення Росії до врегулювання конфлікту довкола Нагорного Карабаху, важко чекати на серйозне зближення двох країн. До того ж у Баку серйозно сприймають деякі провокаційні висловлювання.
Москву в можливому тиску на Баку стримує підтримка останнього Туреччиною. У Білокам’яній прекрасно усвідомлюють, що Анкара за всіх своїх внутрішніх проблем повністю підтримуватиме Азербайджан аж до прямої військової допомоги. На такий конфлікт Кремль піти не готовий, тому змушений прийняти позицію Азербайджану як належне, що, втім, не означає можливості посилення тиску в майбутньому за більш сприятливих умов.
Вірменія, здавалося б, повністю рухається у фарватері Росії. На даний момент її безпека повністю залежить від прихильності Москви. Проте не все так однозначно. Вірменська еліта сильно розколена. Нещодавня спроба встановити більш тісні відносини з ЄС тому краще підтвердження. Навіть вступ до Митного союзу аніскільки не знизить внутрішньої напруги. Наближення президентських виборів загрожує країні серйозними потрясіннями. Нинішня політика Єревана більшою мірою вимушена. Як і нібито однозначна підтримка Москви. Значна частина вірменського суспільства хоче і чекає можливості розпочати дрейф від Росії. На цьому ж наполягає і численна вірменська діаспора, яка має великий вплив у країні.
Усе це свідчить про те, що на Південному Кавказі позиції Росії останнім часом не зміцнились, а потенційно ослабли. Поки що це доволі складний і суперечливий процес, але загальний тренд є видимим однозначно.
У Центральній Азії сусіди Росії також не почуваються в безпеці. Казахстан навіть направив ноту протесту щодо висловів нехай і одіозних московських політиків з приводу територіальної приналежності північної частини країни. Як результат представник Казахстану утримався під час голосування на Генеральній асамблеї ООН з українського питання. З урахуванням доволі тісних відносин із Москвою в Митному союзі, ОДКБ тощо така позиція є явним свідченням не лише невдоволеності, а спроби демонстрації дистанціювання. Нещодавня зустріч трьох президентів країн-членів Митного союзу в Мінську також підтвердила існування серйозних суперечностей по лінії Москва — Астана. Агресивність Росії щодо України легко проектується в Казахстані на власну країну і можливі результати такої політики Кремля. І це викликає бажання зрушити від Москви вбік.
Узбекистан уже давно не є другом Росії. З урахуванням серйозних протиріч у нього як із Казахстаном, так і Таджикистаном у Ташкенті вважають за краще продовжити віддалення від Москви, але без зайвої демонстрації. Тому делегація Узбекистану на голосування щодо України просто не з’явилась.
Так само вчинила і делегація Таджикистану. Росією в Душанбе теж невдоволені, але змушені лавірувати з урахуванням труднощів в Афганістані.
Киргизія нібито й хоче в Митний союз, але виставляє умови. Москва на щось готова, на щось — ні. Свою залежність від Москви в Бішкеку усвідомлюють, але все-таки теж хочуть відсунутися. Зовні проти Росії не йдуть, але й не дуже завзято підтримують. Просто бояться.
Підіб’ємо деякі підсумки. По всьому периметру кордонів Росії немає жодної сусідньої держави, яка почувалася б у безпеці в умовах підвищення агресивності Москви. З відомих причин вони поводяться по-різному. Проте наявна загальна тенденція — максимально можливого дистанціювання.
Для Москви це дуже небезпечний рух. Нехай навіть у віддаленій перспективі. Хтось спробує вступити до НАТО, хтось посилить свої зв’язки з Китаєм тощо. В будь-якому разі довкола Росії створюється пояс або відкрито недружніх держав, або нейтрально недружніх. Це і є справжнісінька ізоляція. Іншими словами і не назвеш. На жаль, усвідомлення цього факту в Кремлі ще не настало.
