Чи варто нині, коли навіть побутова поведінка визначається інформаційною стрічкою, міркувати про історичну свідомість? Чи треба цим займатися у фатальні миті, чи не краще зачекати часів застійно-відстійних?
А в ті часи може й не проявитися. То що.
Тим паче, що, не розібравшись у головному, ніколи не збагнеш повсякденного.
Політики люблять присягатися історією, наводити історичні і не дуже історичні аргументи. Інколи історичні суперечки стають дуже гострими, як у Радянському Союзі кінця вісімдесятих, коли під питанням опинилася історична легітимність політичного устрою СРСР, та і його самого загалом.
Але Ортега-і-Гассет застерігав, що нації формуються не спільним минулим, а спільним майбутнім. А ось із цим постійно виникали і виникають проблеми, особливо очевидні сьогодні, коли Кремль наполягає на генетичній єдності і спільності історичних доль російського і українського народів, зовсім не дбаючи про прийнятний для обох образ майбутнього.
Проте й історією нехтувати не слід. Треба лише розуміти її реальне прикладне значення. Воно не в пошуках «історичних напрацювань» і «паралелей», а в пошуках себе, в історичній самоідентифікації особистості й нації.
Є заперечення: який сенс у пошуках ідентичності, якщо особистість і нація не мають впливу на поточний політичний процес, який визначає вузьке колом обмежених осіб?
Історичне і політичне безсилля не тотожне безсиллю інтелектуальному. І зараз дурна справа — битися в істериці чи мовчати в депресії. Пережити за два з половиною десятиліття кілька епох — це дарунок Господа, Його благовоління. Миті фатальні були, а люди їх не розпізнали, чекали запрошення на банкет замість того, щоб самим накрити стіл. Несподіванка (не для всіх, для покійного Бродського, наприклад, ні, можна назвати й інші імена) поворот на 360 градусів замість 180 вже є чудовим стимулом для розумової діяльності, вільної від всіх колишніх концепцій і схем.
Є правила, які не можна заперечувати, але яких неможливо дотримуватися.
Якщо міркуєш про суспільний устрій, про політичну культуру, про національну рефлексію, то потрібно розглядати, як працює все це в певній системі, а не особисті якості тих, хто всім цим керує. Звісно, це так. Але якщо система побудована навколо певних осіб і залежить від їхніх якостей, то доводиться саме їм приділяти найголовнішу увагу. Бонапартизм — складне соціально-історичне явище, але в ньому нічого не можна зрозуміти, якщо не намагатися розібратися з особистістю Наполеона Бонапарта.
Якщо говорити про історичні перспективи країни, про стратегію її розвитку, то не слід приділяти підвищену увагу конфліктам між різними людьми, що при владі, їхнім чварам і пристрастям. Але якщо в країні немає публічної політики і громадської експертизи, якщо стратегічні рішення не обговорюються, а приймаються залежно від особистих інтересів інтригуючих осіб і груп, то доводиться розумітися на тому, що стоїть за дошкуляннями, кампаніях у пресі, за не одразу зрозумілими висловлюваннями політиків.
Якщо на громадське обговорення виносяться концепції, які претендують на узагальнення досвіду останніх років розвитку країни, то, звичайно, треба їх детально розглядати, аргументовано дискутувати. Але якщо очевидно, що за ними немає нічого, окрім претензій на необмежену владу, то дотримуватися правила ведення дискусій просто небезпечно. Для суспільства і для країни небезпечно. Не повинні такі концепції бути рівноправними учасниками гуманітарного контексту. Тому не повинні, що вони спрямовані на знищення цього контексту.
І взагалі сенс висловлювання не зводиться до значення вжитих у ньому слів. Воно може бути і прямо протилежним.
А може бути й зовсім не пов’язаним з ними. І якщо стилістично текст викликає острах, сміх, огиду, то цій реакції слід довіряти передусім. Стилістичні розбіжності, як давно відомо, є найбільш глибокими і суттєвими. Естетичне відчуття і гарний смак — найнадійніший захист від політичної ницості. І не лише політичної — будь-якої. Етичні принципи менш надійні: людина може дозволити себе умовити, зокрема сама себе. Але огида, яку викликає стилістична фальш, непереборна.
Є ще багато всіляких різних умовностей, дотримання яких обеззброює людей порядних і позитивно налаштованих перед зухвалими руйнівниками. І тому щоразу, коли ми бачимо, що на участь у рівноправній дискусії і в громадському житті претендують очевидні пройдисвіти, а то й потенційні лиходії, слід згадати, як спритно вони захоплювали абсолютну владу. І як дорого обходилося звільнення від них.
Кажу все це я задля того, щоб обґрунтувати відмову не лише від дискусії із брудною масою агітпропівських матеріалів, що трапляються у ЗМІ, а й від розгляду їх.
Про ставлення до історії Росії її нинішньої правлячої еліти відверто і точно кажуть на Заході. Ось уривки з редакційної статті, що кілька днів тому з’явилася в The Times:
«На відстані майже чотирьох тисяч миль на схід від Москви на пагорбі над Магаданом стоїть самотній бетонний пам’ятник, що нагадує про жертви ГУЛАГу. Володимир Путін волів би про них забути.
Хоч би якою була точна ціна страждань, Путін насаджує заохочувану державою амнезію, яка зведе мільйони смертей до розмірів виноски в підручнику історії, за яким навчають російських дітей. За магаданським бетонним монументом є пам’ятник набагато меншого розміру, що зображує убиту горем жінку, яка затулила обличчя руками. Матінці Росії настав час розплющити очі і тверезо подивитися на вчинені від її імені злочини».
Освічені мореплавці завжди краще за всіх розуміли матінку. Висновок цієї публікації точний в тому, що редакція газети не обмежується прагненнями Путіна, розглядає історичну свідомість росіян як проблему суспільства, а не лише влади.
Мені видається доцільним повернутися до однієї своєї старої публікації, в якій йшлося про історію та історичне знання. Сказано було таке.
Історик зобов’язаний зважати на те, що є широке поняття — історичне знання, яке включає все, що так чи інакше пов’язане з осмисленням минулого. Академізм існує в одному соціокультурному просторі з міфологією, масовою культурою, усім тим, що зазвичай називають усною традицією. І якщо більшість населення ставиться до історичного знання споживацьки, то для політиків воно є одним з інструментів управління суспільством. Причому за цим інструментом можна судити про найважливіші соціокультурні орієнтації політика.
А найголовніше — це роль історичного знання в самоідентифікації кожного, хто живе тут і зараз.
Історик оперує мовою буденною, але повинен виходити за рамки буденної свідомості. Це робить історію наукою відкритою, здатною захистити її від мовної герметичності.
З другого боку, сучасна соціологія стає дедалі більш метафоричною, особливо коли займається тим, що соціологи змушені називати «неочевидними аспектами». Причому відомий принаймні один випадок, коли суспільний лад ряду держав виявився таким «неочевидним аспектом». Такий тоталітаризм. Фундаментальні праці про нього, якщо уважно придивитися, не можна вважати дискурсом певної науки, а деякі з них взагалі є художньою прозою, «літературою вигадки», до того ж містять різні трактування тоталітаризму (твори Платонова, Замятіна, Набокова, Войновича, Оруелла і Хакслі, якщо не враховувати передтоталітарних творів Достоєвського, Чехова, Кафки та інших письменників). Але все разом це формує історичне і соціальне знання.
Лише один приклад. «Маса» є центральною метафорою класичної роботи Ханни Арендт, написаної на основі посттоталітарного досвіду. Вона, зокрема, визначила таку особливість тоталітаризму:
«Тоталітаризм прагне не до деспотичного панування над людьми, а до встановлення такої системи, в якій люди абсолютно не потрібні»
А ось яким бачилось майбутнє Миколі Ердману, що спостерігав становлення нового ладу:
Єгорушка. До речі, при соціалізмі і людини не буде.
Віктор Вікторович. Як не буде? А що ж буде?
Єгорушка. Маси, маси і маси. Величезна маса мас.
У випадку з тоталітаризмом мова опису виявилася цілком адекватною предметові опису, що потребує часом не раціонального пояснення, а інтуїтивного розуміння і прийняття причинно-наслідкових зв’язків, що слабо верифікуються.
Щодо тоталітарного утворення, яке було російським за природою своєю і за походженням, але підпорядкувало собі багато народів, інтуїтивного розуміння потребує процес виходу націй з тоталітарного стану. Цей процес і виявився вирішальним в історичній долі радянського ладу, чого так і не зрозуміла ні російська політична еліта — від Горбачова до Путіна і від крайніх лівих до крайніх правих. У Росії ніхто не хоче усвідомити і прийняти, що її доля вирішувалася 1989 року не на з’їзді народних депутатів, а в Тбілісі і Вільнюсі; 1991-го — в Ризі, Вільнюсі і на українському референдумі. Захист Білого дому в серпні-91, який міг стати точкою відліку російської нації, свідомо замовчується і принижується.
Це рівень ірраціональний, чуттєвий, інтуїтивний, але нації і не формуються у філософських диспутах, хоча ті мають істотне значення, як і діяльність інших інтелектуалів. Але якраз із цим у Росії цілковитий провал:
Шістдесятники XIX століття розуміли, що реформи Олександра II розбилися об Польщу.
Шістдесятники минулого століття розуміли, що надії на оновлення були розчавлені танками у Празі.
Нинішня російська прогресивна громадськість не надала жодного значення гонінням на грузинів у Росії, нападу на Грузію, залишилася байдужою до кольорових революцій, а зараз із зарозумілим хамством розмірковує про Україну, жодним чином не реагуючи на гидку кремлівську пропаганду. Ті, хто багато років нацьковує росіян на інші народи, продовжують залишатися бажаними учасниками тусовок, світського життя, зборів інтелектуалів і художників. Утім, чого чекати від опозиції, яка прокралася і підтримала Навального.
На рівні ірраціональному спостерігається скорботна бездушність як щодо російських історичних трагедій, так і щодо трагедій інших народів, передусім до Голодомору. Багато років агітпроп боровся і продовжує боротися проти трактування цієї трагедії як геноциду українців. Якщо вже не вдається трагедію замовчати, то треба її знеособити — така логіка цих дій. Бо здобудуть своє обличчя українці, почнеться це і в росіян, що продовжують залишатися масою. А цього влада не планує.
Інтуїтивно і російська влада, і російське суспільство не сприймає й іншого, про що і йшлося в редакційній статті британської газети. Це не визнання трагедії у власній історії і права інших народів на трагедію.
Аналізуючи один з віршів Осипа Мандельштама, Надія Мандельштам написала: «Коли народ має тверді ціннісні поняття, трагедія свідчить про їх паплюження і захист». Але тверді цінності несумісні з тоталітаризмом і неототалітаризмом. Немає трагедії — немає і цінностей. Треба дуже погано, зневажливо ставитись до людей, дуже не любити їх, щоб, як це зробив Маркс, поправляючи Гегеля, кинути фразу про те, що історія повторюється як фарс. Історія — завжди трагедія для тих, хто щось цінує.
Нині Україна переживає черговий акт національної трагедії. Не можу і не хочу брехати ані українцям, ані моїм співвітчизникам: поки що у світі немає сили, яка могла б належним чином протистояти російській неототалітарній експансії. Але «тверді ціннісні поняття» українці мають. Отже, є право на трагедію.
А що таке перемога чи поразка в національному розвитку, далеко не завжди очевидно. Перемогою слід вважати все те, що сприяє зростанню національної самооцінки, консолідації і здобуттю спільного майбутнього. Ось із цих позицій найрозумніше оцінювати те, що відбувається нині в Україні.
