Україна змусила Захід прокинутися. Західні уряди, можливо, все ще дуже обережні у стримуванні Росії, але вже менш наївні, ніж це було ще п’ять років тому.
У серпні 2008-у, коли російські війська окупували частину Грузії, США та ЄС задіяли всі дипломатичні зусилля, щоб зупинити Росію. Частково це вдалося: щонайменше на Тбілісі росіяни не пішли, хоча були досить близько від грузинської столиці. Утім, Грузія так і залишилася пошматованою.
Проте Захід тоді не довів справу до кінця. Забув про Грузію. Забув про потенційні загрози. США тоді лякали Москву найжорсткішими санкціями. Виключенням з «Вісімки». НАТО заморозило відносини з Росією. І що сталося зрештою? Відтоді відбулося ще п’ять самітів «Вісімки». Десь через півроку після війни НАТО відновило і співпрацю з Москвою. Почалося перезавантаження.
Перший російський солдат, який висадився на Крим цими днями, поставив величезного хреста на цьому перезавантаженні. Безкарність породила вседозволеність. Путін розв’язав війну не з Україною, але з усім довірливим, часом байдужим і неуважним західним світом.
Сьогодні, здається, на Заході чи не вперше за всі 15 років Володимира Путіна у владі, прозріли. Такого лицемірства, певно, не бачили старожили західних демократій, які ще пам’ятають часи холодної війни. Агресія проти України, засідання Ради безпеки ООН, прес-конференція російського президента — усе це просякнуте підтасовкою фактів, зневагою, брехнею, прагненням домінувати, повчати.
Росія завжди намагалася копіювати Америку. Але при цьому її гротескно спотворювала. Операцію проти Грузії назвала «Принуждение к миру». І порівняла її з операцією НАТО проти Югославії 1999-го року. Визнання Південної Осетії та Абхазії виправдала косовським прецедентом. І невтямки плагіаторам, що гуманітарну операцію втілював не один Вашингтон, але 19 країн-членів НАТО. Ще десятки інших країн підтримували її на дипломатичному рівні. Ще більш сумною виглядає впертість росіян щодо порівняння з Косово, яке визнане 110 державами світу. А російських сателітів хтось визнав? Навіть незручно згадувати цей перелік при всій повазі до Тувалу та Науру...
Із Україною аналогічна ситуація. ЖОДНА держава світу не підтримала «порятунок співвітчизників», здійснений Росією. Так само УСІ держави світу визнали нову владу України, і лишень Москва намагається вигадати правові підстави для своєї авантюри. Росія воює сьогодні не лише з Україною, але ще з 191 країною, що входять до ООН.
Головна перевага України якраз і полягає в тому, що Захід має вже менше ілюзій. Очевидно, що саме монолітний, скоординований підхід змусив Росію відступити. Найсильніший удар по планах Путіна, без сумніву, завдали самі українці. Він очікував на аншлюс, на хліб-сіль, а побачив силу духу і готовність помирати. Лише поєднання внутрішнього громадського супротиву з зовнішнім дипломатичним тиском може змусити Росію відступитися. Разом — сила!
Цього разу західні уряди не повинні вагатися ані секунди, коли прийматимуть рішення щодо санкцій. Вони мають полягати зовсім не в припиненні візового діалогу з РФ, і тим більше, не в скасуванні одного саміту «Вісімки». На Заході мають розуміти, що якщо сьогодні не відважаться натиснути на Путіна економічно і політично, то вже завтра доведеться задіювати серйозніші механізми, коли ненароком Росії захочеться рятувати росіян у Латвії чи Естонії. Їх там у відсотковому плані навіть більше, ніж в Україні — 27% і 26% відповідно.
Проте не менша війна для України розгортається не тільки на зовнішніх фронтах. Якщо нова влада прийшла розгрібати авгієві конюшні, засмічені попередніми режимами, то це потрібно робити невідкладно. Справжня судова реформа — необхідна і можлива (напрацювань достатньо); давно лежать у парламенті і законодавчі ініціативи по боротьбі з корупцією, з відкатами в тендерній сфері. Це буде чи не головним доказом для можливих громадян-сепаратистів, що до влади прийшли не «так само». Саме ці зміни допоможуть зцементувати Україну. Саме успішна Україна — це страшний сон Путіна, а тому і його поразка.
