Що примітного в останньому турне Віктора Федоровича, то це його мистецтво ліцитатора, тобто ведучого аукціону. Провів по-голандськи. Не плутати з галантністю. Dutch auction — це коли торги починають одразу з величезної суми, а потім зменшують ставки до купівельної спроможності присутніх. Спосіб застосовується у тому випадку, коли треба продати швидко й багато. (Див. словник практичного бізнесу). Почавши зі 160 млрд, Віктор Федорович реалізував лот за 15 млрд. Вказувати вид грошової одиниці в цьому випадку не суттєво. По-перше, не впадатимемо в меркантилізм, аналізуючи високу гру. По-друге, ми не в курсі, що під «ковпаком» лота, й значення estimate, тобто попередньої оцінки майна, що продається. Ми навіть не знаємо, чи будуть виплачені гроші тим неусмішливим чоловіком, який підняв картку з цифрою. Раптом ця картка — манекен-ставка, нерідке явище на торгах, коли покупець з продавцем вирішили заробити на третіх особах. Чому закрадається такий сумнів? А ви б не запідозрили недобре, побачивши господаря розореного маєтку, що продає діамант шарпакові в личаках?
Маю на увазі, звісно, не осіб. З ними все гаразд. Віктора Федоровича персонально, якби він цікавився предметами мистецтва, були б раді бачити влаштовувачі Крістіс, Сотбіс і Філіпс де Пюрі. Як і Володимира Володимировича зустрічали б хлібом сіллю в будь-якому лакшері закладі, Де Бірс це чи Роял Датч Шел. Але господарства шанованих людей з чудовими платіжними здібностями викликають недовіру. Про українську сторону детально не говоритиму. Ми самі все бачимо, чуємо думки експертів і відчуваємо з порожнечі в засіках. А от про російський добробут відомо небагато.
Знаємо, що в них нафтодолари не переводяться, надра наповнюють бюджет, а туристи з двоголовим у кишені засівають грошима курорти планети. Але як живуть пересічні люди в Росії — загадка. Ми не колесимо їхніми неосяжними просторами й не проникаємо через блакитні екрани до Вологди й Бійська, Ярославля й Уссурійська, до Алтаю й на Валдай. Про них Москва не говорить і не показує, немов залишилися на «майже одній шостій частині суші» лише вона й Пітер. Ось чому будь-яка інформація зі сходу як мінімум цікава. Тим паче коли вона виходить від Андрія Кончаловського, не останньої людини російської культури. Він, відомий у світі кінорежисер, батько якого написав слова гімну, схвалені Й.Сталіним як головна пісня СРСР. Потім ці ж слова Сергія Міхалкова та Ель-Регістана трохи переробили на прохання В.Путіна й зробили гімном Росії. Брат Андрія Кончаловського, Нікіта Міхалков, теж відомий у країні режисер, дружить з Путіним і вважається провідним російським патріотом. Словом, інформація, яку я отримав з блогу Андрія Кончаловського майже рік тому, по-перше, виходить з глибин близької до Кремля російської аристократії. По-друге, важлива для розуміння умовності аукціонної операції між Володимиром Путіним і Віктором Януковичем. Подивимося очима Андрія Кончаловського на суб’єкт, що купив режим Віктора Януковича за 15 млрд.
Росія щороку втрачає по одній області свого населення. За 10 років — 7 мільйонів громадян. За рівнем тривалості життя — на 160-му місці в світі, поступаючись багатьом країнам Африки. У Росії близько 5 мільйонів безпритульників — у 10 разів більше, ніж у СРСР після Другої світової війни. 80% дітей у притулках і будинках-інтернатах мають живих батьків. 8 із 10 людей похилого віку в будинках престарілих мають матеріально забезпечених дітей. Від пияцтва гине щороку понад 70 тисяч людей і 30 тисяч від передозування наркотиками. За останні 10 років лише в Сибіру зникло 290 малих міст. Щільність населення в найзначнішій за територією й природними багатствами азійській частині країни становить 2 людини на 1 кв. кілометр. Для наочності, візьміть маленьке українське село на 150 будинків, близько 500 осіб. І уявіть його в центрі кола, де в радіусі 50 км — ані душі. Це лише деякі цифри великого й тривожного звернення російського інтелектуала до нації. Воно назване: «Жахнися самого себе».
Як я можу повірити, що велика країна, яка страждає від убогості, соціальних виразок і моральних мук, віддає останнє своїй нелюбій сусідці? За офіційною статистикою, за рік їхня армія жебраків збільшилася на півмільйона осіб і досягла чисельності 19 млн 600 тис.
Наше жебрацьке війско Держкомстат оптимістично оцінює на рівні 7—8 мільйонів. Виходить, кожний російський жебрак скидається по 700 доларів з носа на прожиток Україні. А потім наші 8 мільйонів мусять їм повернути кожен по 1870 доларів, не рахуючи відсотків. Тут пахне подвійним убивством. Спочатку ми заганяємо в труну бідолашних росіян, потім вони затаскують туди пов’язаних боргами українців. Нагадує наш анекдот про кумів, які їхали з невдалого ярмарку. Обидва нічого не продали й мацають в кишені останню гривню, роздумуючи, як би подвоїти хоч цей маленький капітал. І ось один кум, побачивши на дорозі кізяк, говорить: «А закладаємося, куме, що я за гривню з’їм, що на дорозі лежить?» Продовження історії відоме всім.
Боюся, це не лише анекдот, а й наслідки московського аукціону. Росія, на думку їхніх економістів, не збирається виділяти кредит Україні живими грошима. Вочевидь, сторони домовилися разом заробити на газі. Такому звичному й спокусливому товарі для їхніх і наших енерджайзерів бізнесу. Невагомий, невидимий, такий, що легко стискується й сполучається з повітрям у будь-яких співвідношеннях, дорогий зовні й дешевий усередині, з неприємним запахом, але зі смачною ліквідністю. Мрія будь-якого продавця. Шкода, що ні ми, ні росіяни не потрапляємо в їхнє число. Лише разом витягуємо гроші з майже порожніх кишень на щедрі кредити й убивчі відсотки.
