Внутрішні чвари, розділи України та «чорні ради» століттями руйнували вітчизняну державність. Чи зроблено висновки? «Самі себе звоювали, през незгоду всі пропали»... Оці віршовані рядки Івана Мазепи являють собою, по суті, мистецький алгоритм, жахливу модель нашої національної історії. Народ героїчно постає на боротьбу за волю, незалежність, право бути господарем на своїй одвічній землі, десятки й сотні тисяч звитяжців жертвували собою, йшли на неймовірні муки, фізичні та духовні, — а потім раптом (чи так вже «раптом»?) виявлялося, що нові керманичі не кращі за попередніх, владу ніяк не можуть поділити, йде на брата брат, князі, гетьмани, отамани, депутати, міністри, президенти починають один супроти одного «крамолу кувати» («Слово о полку Ігоревім»); як наслідок — чвари, розбрат, апеляція до могутніх, ласих сусідів (Польща, Росія, Туреччина — перелік обширний!), котрі «люб’язно» ділять Україну, «по-братерському» ріжуть її на частини, шматують на Захід і Схід, Південь і Північ (і неодмінно при цьому «щедру» матеріальну допомогу надають! Із любові до України, звісно...).
А потім — знову вибух народного гніву, а невдовзі — суто українська анархія (такою її вважав Володимир Антонович, який стверджував, що здатність до клопіткої, наполегливої праці задля державотворення не є притаманною українцям), «чорні ради», «владу-на палю», «Гуляй, Голото!», і дуже швидко знову чужинці наводять у нас лад...
Цей цикл відтворювався у нас століттями. Тут є коріння української трагедії. Безперечно, були мудрі, зважені, раціональні державні мужі — Мономах, Ярослав Мудрий, Данило Галицький, Сагайдачний, Хмельницький, Мазепа. Значно гірше було з наступниками. Масштабів державного мислення не вистачало, натомість страшенно хотілося використати (в матеріальному сенсі) всі можливості швидкоплинного земного життя — хіба є тут час для людей, України? А «стратегічні партнери» — й зі Сходу, й із Півдня — брали на нашій землі все, що, на їхню думку, «погано лежало». І ділили Україну.
Коли наші ж таки князі часів Київської Русі, «почавши на дрібне: «це — велике!» казати» («Слово о полку Ігоревім»), вогнем і мечем стали розширювати кордони своїх володінь, нещадно воюючи з сусідами, — це ще не було поділом України. Хоча — як сказати... Без оцього їхнього «геройства» (на кшталт «подвигів» Андрія Боголюбського, котрий дощенту спалив Київ 1169 року) не було б і пізніших розділів нашої землі. А розділи ці перелічувати — матеріалів для сотень книжок вистачить.
ХIV століття. Велике князівство Литовське та Річ Посполита ділять Україну між собою (на користь першого).
Середина ХVІ. Знову перерозподіл наших земель між двома цими державами, цього разу вже на користь Польщі.
ХVІІ століття, 1667 рік. Андрусівське перемир’я (а потім «вічний мир» 1686 року): Річ Посполита і Московське царство ділять Україну по Дніпру.
Потім, в міру послаблення Польської держави, вже у ХVІІІ столітті, ситуація змінилася, й Росія та Австрійська імперія ділять між собою західноукраїнські землі, котрі раніше належали Польщі (три розділи Речі Посполитої у 70—90-х роках цього століття).
ХІХ століття, здавалося б надовго, якщо не назавжди, закріпило тут «статус-кво»: Наддніпрянська Україна належить імперській Росії; Галичина, Буковина й Закарпаття — Габсбургам.
Проте століття ХХ започаткувало нові переділи. Внаслідок всепланетних і всеєвропейських катаклізмів 1914—1920 рр. наші землі знову «різали» по-живому: Ризький мирний договір 1921 р., згідно з яким кордон між більшовиками та Польщею проходив по українському Збручу, і водночас — поглинання Буковини Румунією, приєднання Закарпаття до Чехословаччини (згодом — окупація цієї землі Угорщиною).
А потім — пакт Молотова — Ріббентропа (Берлін нібито «погодився» віддати своєму кремлівському союзникові Західну Україну, однак Гітлер чудово знав, що потім відбере її). Приклади можна множити. А втім, ділити не лише Україну — ділити Європу та цілий світ; ми тут унікальні. Згадаємо «доленосні» Вестфальський мир 1648 року, Віденський конгрес 1815 року (розгром Наполеона), Версальський мир року 1919-го (підбиття підсумків Першої світової війни) і, звісно ж, Ялту і Потсдам 1945-го, де було започатковано повоєнну схему світоустрою — ту саму, котра зараз явно вичерпує себе. І що дуже важливо: при всіх цих поділах, розподілах і перерозподілах найбільш брутально поводилися з тими державами й народами, які «през незгоду» пропали, були фатально послаблені внутрішніми чварами. Милості до них геть не виявляли!
Це повною мірою стосується й України — не лише «тоді», давно, а й тепер. Дозволимо, до речі, поставити не надто зручне й не дуже коректне запитання: а чи зникли «кордони розподілу, «зони впливу», «сфери виключних інтересів» тощо з карти сучасної Європи? Якщо припустити, що не зникли, — то в зоні чиєї саме відповідальності, в сфері впливу якої держави перебуває Україна?
Читач скаже, що так ставити запитання є образливим для нас. Згоден! Який же звідси випливає висновок? Чи не той, що, «пробиваючись» до Європи, не шкодуючи задля цього ані сил, ані жертв (хотів написати «життів» — цур мене!), нам, утім, усі надії треба покладати не на «добрих джельтельменів» із ЕС, а насамперед на власні сили... «Україно, допоможи собі сама!» — перефразуючи слова Бетховена, варто було б виголосити це гасло.
