Перебіг подій в Україні стрімко набуває кривавого, драматичного характеру й розвивається за найгіршим сценарієм. Це все очевидно. В цей найтрагічніший момент національної історії останніх десятиліть, на думку автора цих рядків, справжнім пріоритетом є (і в цьому формально згодні як вітчизняні політики з обох «боків барикад», громадськість, усе суспільство загалом, так і світові авторитети, аж до Папи Римського Франциска І включно) збереження людських життів, припинення кровопролиття. Зрештою, необхідно загасити полум’я громадянської війни, котре вже розгорається.
Отже, врятувати людські життя — це зараз основне завдання. Проте нам як дорослим, відповідальним людям (та ще й у момент початку справжньої, жорстокої, жахливої не «помаранчево»-декларативної революції) воістину належить хоча б спробувати дати чесну відповідь на кілька засадничих запитань, не ховаючи голову в пісок — бо маємо вже десятки загиблих! Ось вони:
1. Чи можна врятувати людські життя й уникнути всеукраїнської бійні за умови збереження при владі теперішньої команди на Банковій? Ось на це фундаментне запитання нам необхідно передусім дати мужню відповідь. Кращий шлях пошуку такої відповіді — аналіз реальних фактів, без благодушних ілюзій і без нашого, суто українського, дитячо-наївного «так хочеться вірити...»
2. Чи можна сподіватися на результативність політики трьох лідерів опозиції, знову ж таки виходячи з реальних фактів — вони, здається, досить відомі?
3. Чи можна очікувати реальної, вагомої, суттєвої допомоги від чинників ЄС та США, тобто переходу від у 150-те висловлюваної «глибокої стурбованості» баронеси Ештон та пана Фюле до конкретних дій? Це теж ключова проблема. Зрозуміло, що у лідерів євроструктур ситуація в Україні викликає жах (чи приємно відчувати себе поряд з мінним полем?). Проте як щодо європейських цінностей, що за них зараз гинуть не в Брюсселі, Парижі або в Страсбурзі — в Києві?! І як щодо «мюнхенської» традиції 1938 року — традиції змови з диктатором і зради волелюбної Чехії. Чи є це епізодом в історії європейської дипломатії — чи прояв її глибокої суті?
4. Як подолати глибинний розкол у суспільстві, коли частина України агресивно (дивує і вражає саме агресивність і злоба цих демонстрацій) відкидає загальнолюдські (не суто «європейські») цінності — як-от всілякі «оплоти», «українські фронти» імені Добкіна, «русские фронты» тощо. Це — наші співгромадяни (до речі, а як щодо «Беркуту»?). Якщо так — то як знайти компроміс? Якщо ні — то як до них ставитися?
Ось лише деякі з важких роздумів, що ними хотілось би поділитися з читачами. Мимоволі пригадується назва одного з найкращих фільмів видатного радянського режисера Гліба Панфілова про трагедію 1919 року в Росії (в головній ролі — Інна Чурикова) — «У вогні броду немає». Ось це якнайкраще відтворює нашу драму.
