Час від час в тому чи іншому місті, селищі, селі від пам’ятника Леніну залишать то одні лише ноги, то обіллють фарбою, то відіб’ють голову чи руку. Останній такий приклад стався буквально минулого тижня в місті Татарбунари на Одещині. На цей раз «вождь» залишився без голови, а далі верхня частина пам’ятника відвалися сама, бо був монумент вже дуже старий. Як правило, здійснюють ці акти руйнування пам’ятників вночі. Основного Леніна, як відомо, було повалено мітингувальниками у Києві на початку грудня 2013-го.
Отже, чи потрібно українським громадянам зносити ці пам’ятники? Чи, може, слід ці повалення розцінювати як акти вандалізму?
Щоб відповісти на перше з цих запитань, необхідно знайти загальноприйнятну «точку» відліку. «Будь-який суспільний лад, який у своїй ідеології ділить людей на групи й одній з них дає право керувати іншими групами, є злочинним ладом». Істинна ця теза чи хибна?
Для того щоб керувати людьми, які не хочуть, щоб ними керували інші, доводиться використовувати такий інструмент, як примус, силу. Якщо ж існує примус, то такі держави є або авторитарними, або тоталітарними, тобто такими, де різною мірою порушуються права людини на свободу й демократію. А як усім відомо, порушення права громадян на свободу й демократію в цивілізованих країнах належать до злочинів.
Отже, висунута нами теза справді є істинною. Розглянемо її на конкретних прикладах.
Німеччина періоду нацизму. У цій країні в догму було зведено те, що існує така група людей, як арійці (вони визнавалися вищою расою), яким теорія давала право керувати іншими людьми. Цю теорію лідери Німеччини реалізували на практиці (наслідок — поява політичних ув’язнених і концтаборів для неарійців). До нижчих, неарійських рас були зараховані євреї, роми, слов’яни та ін., були також й напіварійці. Група нацистських очільників, яка реалізувала цю людиноненависницьку ідеологію, в 1946 р. міжнародним судом у Нюрнберзі була визнана злочинною та, відповідно, засуджена до страти. Автора такої ідеології (А. Гітлера), який керував на її основі Німеччиною з 1933 по 1945 р., від страти врятувало те, що він покінчив життя самогубством. Тому сказане дає нам підстави твердити, що якщо злочинною є така держава, то й керівник цієї держави (він же ж — творець її ідеології) так само є злочинцем.
Радянський Союз. У цій країні в догму було зведено те, що існує такий клас, як пролетаріат, якому теорія давала право керувати іншими людьми за принципом диктатуру пролетаріату. Цю теорію лідери спершу Росії, а потім СРСР реалізували на практиці (у конституціях цієї держави). До непролетарських класів були зараховані — заможне селянство, дрібні підприємці та дрібна буржуазія, трудова інтелігенція та всі інші (середня та велика буржуазія як клас були взагалі ліквідовані, зокрема були або змушені виїхати за кордон, або були піддані різним видам терору). Хоча злочини цього суспільного ладу (він після 1945 р. охоплював території двох десятків країн Європи та Азії; зараз це незалежні держави) міжнародними судами до цього часу не розглядалися, проте вони — наяву в зафіксованих історією фактах. Людиною, яка була співавтором і поборником такої ідеології та керувала на її основі Росією, а потім СРСР, був Ленін. Отже, якщо злочинною є ця держава, то й керівник цієї держави (він же ж — співавтор її ідеології) так само є злочинцем.
Таким чином, різниця між нацизмом і більшовизмом полягає лише в тому, що один лад ділив громадян на арійців та неарійців, а інший лад — пролетарів і непролетарів. Інші відмінності, які існують між цими суспільними режими, наприклад у ділянці економіки, для нашого розгляду тут не суттєві.
Отже, якщо два суспільні режими (Німеччина й СРСР) є ідентичними за своїми ідеологічними механізмами і, відповідно, є злочинними, то й так само мають бути визнані злочинними їх лідери — і Гітлер, і Ленін.
Повернуся тепер до питання про те, чи потрібно було демонтувати пам’ятники Леніну? Скажіть, а якби це був пам’ятник Гітлеру, то його потрібно було б демонтувати? Так. А, якщо так, то так само потрібно зняти й пам’ятник Леніну. Не можна керуватися логікою на зразок такої: якщо бандит «чужий», то він — злочинець, а, якщо бандит «наш», то він — уже не злочинець. Не може стояти пам’ятник людині, котра створила й керувала такою державою, яка руками спершу ЧК, а потім НКВД, МГБ піддала терору, а зокрема й знищила, мільйони людей лише тому, що вони або не належали до класу пролетарів, або не визнавали людиноненависницьку ідеологію, або явно виступали супроти цієї злочинної держави.
Нагадаємо, що Ленін особисто давав вказівки на проведення каральних заходів, причому просив виконавців особливо не церемонитися з ворогами пролетаріату, а ставитися до них з усією пролетарською суворістю й рішучістю («Будьте зразково нещадними... Розстрілювати, нікого не питаючи і не допускаючи ідіотської тяганини», — Ленин В. И. Полное собрание сочинений. М.: Политиздат, 1981. Т. 50. С. 165). Що це означає на практиці, ми добре знаємо (приклади — хоча б розправи з духовенством).
З урахуванням сказаного, пам’ятник Леніну тим більше мав бути демонтований.
А тепер щодо вандалізму.
Нагадаю, що вандалізмом називають, зокрема, безглузде знищення культурних цінностей. Отже, тут нам потрібно встановити, чи належить цей пам’ятник до культурних цінностей.
Як відомо, пам’ятник Леніну в Києві належав до такого мистецького напряму як соціалістичний реалізм. Цей напрям справді був актуальним в часи існування СРСР та, загалом, країн так званого соціалістичного табору. Але чи має цей твір культурну цінність тепер, коли ми однозначно осудили той лад як злочинний? Чи є такі твори, створені на явно злочинній ідеологічній основі, культурною цінністю людства?
З цієї позиції, думаю, доцільно було б з такими творами мистецтва поступати так, як з ними поступають у Європі: звозять у спеціально створені для цієї мети музеї тоталітарного мистецтва. І це — цивілізований вихід із такої ситуації. Бо, якщо такого не робитимуть держава й органи місцевої влади, то тоді це може перетворитися в те, що роблять з пам’ятниками Леніну по всій Україні — руйнують. Хіба може народ терпіти, щоб в його державі стояли пам’ятники тим керівникам держави, які були явними злочинцями, причому ініціювали не поодинокий, а масовий терор?
Отже, за те, що в Києві і по всій Україні відбулося нецивілізоване повалення пам’ятника Леніну, несуть частку своєї відповідальності сучасна українська держава й органи місцевої влади, оскільки своєю бездіяльністю вони неявно провокували такий розвиток подій. Тому, чим швидше держава й місцева влада усвідомлять факт необхідності знесення пам’яток епохи більшовизму й тоталітаризму, тим менше таких актів вандалізму буде в нашій державі.
Повалення пам’ятників Леніну — це крок до відходу України від тоталітарної, більшовицької ідеології. Лише фанатики й люди з бажанням бути рабами й жити в авторитарних і тоталітарних державах можуть намагатися відновити цей пам’ятник у майбутньому. Повернення назад уже неможливе.
