Як заявив міністр закордонних справ Росії Сергій Лавров, його країна визнає результати виборів до української Верховної Ради. І це після відверто антиукраїнських висловів Володимира Путіна в його валдайсько-фултонівському виступі в Сочі.
Причина такої лояльності Кремля лежить на поверхні. Визнали українські вибори, тепер для симетрії визнаємо і так звані вибори у так званих ЛНР і ДНР. Це цілком вписується до виборчої технології Путіна щодо України.
Причин для розчарування Москви результатами виборів в Україні досить багато.
По-перше. У новій Верховній Раді промосковські сили будуть у меншості. Жодного впливу на проведення політичного курсу вони справити не зможуть. На здивування російських експертів, проект Сергія Тігіпка повністю провалився. Московська агентура у Верховній Раді буде галасливою, але невпливовою. Та й результат «Опозиційного блоку» слід розглядати не як успіх, а як серйозну поразку. У черговий раз підтвердилося давно відоме спостереження. Якщо за справу беруться російські політтехнологи, а в цьому випадку було саме так, то результат ніколи не відповідатиме цілям і витраченим ресурсам. Як людським, так і матеріальним.
По-друге. Істотно звужується поле дій олігархів, які могли стати партнерами Москви в майбутньому. Люди, які давно відомі в Першопрестольній, вперше виявилися відсунутими від джерел прийняття ухвал. Більше того, їх парламентські можливості такі, що нічого заблокувати вони не зможуть і відповідно посприяти прийняттю потрібних ухвал. І це стосується не лише ВР, але й виконавчої гілки влади. Тут можна вказати на, м’яко кажучи, непрості стосунки Арсенія Яценюка і Дмитра Фірташа. Відповідно останній буде відлучений від розв’язання газових проблем із Росією. Ясно, що Москві таке сподобатися не може.
У Білокам’яній серйозно нервували, коли з’явилися повідомлення перших соціологічних опитувань, що уламки Партії регіонів можуть взагалі не пройти до Верховної Ради. Схоже, що такий зворот подій обговорювався на останній зустрічі президентів Росії і України. До чого дійшли, і хто які давав обіцянки — жодних даних немає, але в цілому умовні партії Майдану практично ніяк не реагували на своїх опонентів. Найбільше, що можна було від них почути, так це радість від непроходження комуністів до ВР. Більше того, не можна визнати випадковим, що під деяких вельми одіозних діячів колишнього режиму відверто зливалися одномандатні округи. У результаті в новій ВР буде близько 62—70 тих, за ким давно плаче розслідування компетентних органів щодо голосування за закони 16 січня. Москві від усього цього радості мало, але це той жмут, який удалося отримати з облізлої біло-блакитної вівці.
По-третє. Розподіл відсотків партій Майдану також не радує Москву. І тут слід розрізняти відвертий пропагандистський галас на федеральних телеканалах і реальні прагнення Кремля. Зазначимо, що в своїй промові і відповідях на запитання на засіданні Валдайського клубу Путін досить жорстко критикував США і в набагато м’якших тонах говорив про Європу. Щодо останньої він нарікав на те, що в європейських столицях безоглядно йдуть у фарватері Вашингтона і собі на шкоду приєдналися до санкцій. Наявна досить незграбна спроба вбити кіл розбіжностей між двома берегами Атлантичного океану. Спроба не нова. Так діяв ще Сталін, потім Хрущов і Брежнєв. Нічого не вийшло, але якщо дуже хочеться, то неможливо відмовити собі в такому задоволенні.
Президента України Петра Порошенка в Москві вважають проєвропейським і тому можливим партнером під час переговорів. Так би мовити главою партії миру в Києві.
З іншого боку, Арсенія Яценюка й Олександра Турчинова на берегах Москви-річки розглядають як американських ставлеників, які очолюють партію війни.
За зовнішньополітичною моделлю, сформульованою Путіним у Сочі, Порошенко для нього є не просто можливим партнером на переговорах, а політичним представником Європи, а Яценюк — США. З чого випливає очевидна перевага і надія Москви на результат українських виборів. Здобуття Блоком Порошенка значного числа мандатів у ВР цілком укладалося до можливої реалізації курсу на нескінчені переговори, продовження так званого перемир’я і під цим соусом звернення до європейців із побажаннями про зняття санкцій. До цього ж належить і очікуване усунення Яценюка з посади прем’єра. Кращим варіантом був би перехід «Народного фронту» до опозиції, але не склалося.
По-четверте. Практично очевидно, що Арсеній Петрович залишиться на своєму посту. З погляду Кремля посилиться американський вплив на українську політику і, як наслідок, зміцнення партії війни. Шанси на заморожування конфлікту на Донбасі істотно зменшуються.
За таких умов легко прогнозувати поведінку Москви щодо української влади. Не є таємницею, що між президентом і прем’єром існують розбіжності. При всіх деклараціях вірності європейському курсові шляхи його реалізації за уявленням двох вищих посадових осіб доволі відрізняються. Ймовірність переходу суперечностей до прилюдної сфери досить велика. Наслідком може стати розвал коаліції і проведення нових дострокових виборів.
Така перспектива надихає Кремль. Для неї він спробує максимально посприяти погіршенню економічної ситуації в Україні, її енергетичним проблемам. Розбрід і хитання у владі керуючись минулим досвідом Путін спробує підсилити. Одночасно Заходу буде продемонстровано неспроможність української еліти до консолідації і марності західної підтримки перетворення України на повноцінну європейську державу.
Не залишать осторонь і деяких українських олігархів, які мають серйозний пропагандистський ресурс. Москвою буде зроблено зусилля консолідації проти влади донині конфліктуючих великих людей. Зробити це не дуже просто, оскільки в більшості олігархів часто є антагоністичні комерційні і політичні інтереси, які перетинаються між собою. Проте, на такі спроби слід чекати. Їхню реалізацію буде легко простежити за передачами телеканалів, що належать тим чи іншим олігархам.
Досить обережна і часто полохлива позиція європейських країн доволі сильно контрастувала з великою завзятістю американців. При цьому президент Обама також не дуже квапився на допомогу Україні.
Справа зрушила з місця після катастрофи малазійського лайнера. У головних європейських столицях, хай і насилу, почали усвідомлювати всю небезпеку продовження мюнхенської політики щодо Кремля, який зарвався. І тут перед Києвом виникло серйозне питання зовнішньополітичної орієнтації.
Здавалося, що саме європейському векторові віддається найбільша перевага. Проте реальність поставила таку зовнішньополітичну конструкцію під питання. Санкції третього рівня насилу було прийнято, і вони почали діяти. Певні результати вже проявилися, але їх абсолютно недостатньо для напоумлення Путіна. Як випливає з його згаданої промови в Сочі, питання економіки для нього залишаються на вельми далекій периферії і ніяк не змушують в осяжній перспективі змінити зовнішньополітичний курс. І хоча з європейських столиць виходять постійні заклики до дотримання умов мінських протоколів, навіть найнаївніша в політиці людина прекрасно розуміє, що Путін виконувати їх не збирається. І що ж робитиме Європа? Скоріше за все, нічого. Попередні санкції не скасують, нові не запровадять.
У Вашингтона може бути більш виграшна позиція. На проміжних виборах до конгресу перемогу, скоріше за все, святкуватимуть республіканці. Прямого впливу на виконавчу владу зміни в конгресі не матимуть, але опосередкований буде й істотний. Адміністрація змушена буде зважати на конгресменів і українське питання посяде своє почесне місце в протистоянні гілок американської влади.
На берегах Потомаку спиратимуться на близьких їм українських політиків. На відміну від Європи США готові підтримати Україну в її бажанні звільнити свою територію військовим шляхом. У тому числі і постачанням зброї. Яценюк представляється Вашингтонові людиною, на яку можна спертися. У лютому-березні американці наполягли на тому, щоб саме він посів пост прем’єр-міністра, аналогічно вони займуть таку ж позицію і зараз.
Питання не лише в суб’єктивному протистоянні в українській владі, а в тому, що за політиками стоять різні столиці. І якщо в київській політиці посилиться проамериканський курс, то Росії з Україною буде дуже складно домовлятися.
Ось це найбільшою мірою і викликає незадоволеність Кремля результатами українських виборів. Там серйозно побоюються твердості українського керівництва в особі Яценюка. Невипадково йому начепили на федеральних каналах ярлик радикального націоналіста. Порошенка наразі не чіпають. Чи надовго це?
