Надійний спосіб уникнути дослідження політичної ситуації — оголосити її генетично зумовленою. Користуються ним усі. У Кремлі полюбляють поговорити про нутряний генетичний зв’язок росіян і українців, що робить їх одним народом. В Україні так пояснюють російську агресивність. Де генетика, там біологія, а зведення відмінностей між етносами до біологічних чинників має безоціночне визначення — расизм. Безоціночне до того часу, поки на основі його не починають будувати політичні концепції.
Отже при відповіді на питання, чи був неминучим напад Росії на Україну, простіше простого заявити, що він був генетично зумовленим. Де там цей ген ховається і як приводиться в дію, — фу, яка вульгарщина!
Можна й по-іншому уникнути відповіді, а комусь і відповідальності. 2008 року один статусний ліберал зі свити Чубайса сміявся наді мною: чого ради захищати Саакашвілі, який назвав президента Росії ліліпутіним. Подумаєш, побавляться, вб’ють пару-трійку тисяч грузинів, росіян скількись загине. Пусте.
Те саме й з Україною, але зараз уже менш цинічно, але зліше по відношенню до Путіна: підвів нас усіх під санкції через свої імперські комплекси.
Борис Єльцин був дуже високим на зріст, і комплексів у нього не спостерігалося, особливо після того, як він подолав горбачовську опалу. Проте розчленовування Грузії й Молдавії, підпорядкування Таджикистану, конфронтація з Україною, конфлікт із Заходом через розширення НАТО і югославської кризи — все це почалося за нього.
Та що Єльцин! Найуспішніший путчист минулого століття — Володимир Ульянов — дістав чудову можливість побудувати тоталітарну державу майже у межах сучасної Росії, не відволікаючись на проблеми нових національних держав, що виникали на території колишньої імперії. Розруха, голод та інші неприємності спонукали до концентрації зусиль на території, що відійшла більшовикам. Але ж ні — аж до Варшави дійшов, хоча балтії й Фінляндії тимчасово дав спокій. І довго, криваво, важко вже після його смерті йшла війна в Середній Азії.
Ні містично-генетичне, ні вульгарно-психологічне пояснення не підходить. Залишається, хоч як це банально, історичне й соціокультурне, яке, взагалі, давно зрозуміле. У російській культурі так і не почав працювати механізм формування нової ідентичності, яка ототожнювала б національні інтереси з національною демократичною державою. Натомість за зміни еліт і за всіх соціальних перебудовах — загибелі цілих класів і станів і виникнення нових — будь-які ідеологічні побудови покликані замістити ті зміни, які можуть бути названі модернізацією ідентичності.
От тільки генетично це ніяк не пояснити, хоча дуже хочеться. Немає в історії та культурі ніяких генів, що діють поза волею й свідомістю людей. Відтворення одних і тих самих ментальних конструкцій — вербальних і довербальних — оформлених відповідно до стереотипів масової свідомості й домінуючої в різні часи культури (нині — масової), завжди на совісті конкретних людей. Їхні імена бувають відомі й невідомі, але це їхня відповідальність, а не таємничої національної ДНК.
Хоч би в які шати рядилася російська влада, вона століттями залишається передусім російською. Що в російському вбранні, що в прусському, що в шапці Мономаха, що в будьонівці, що була вигадана для царської армії й називалася багатиркою. Поєднання цієї шапки з прусськими кавалерійськими шинелями, в які була вдягнена перша кінна, чудово ілюструє можливість використання чого завгодно у поєднанні з чим завгодно для того, щоб не допустити в Росії створення новоєвропейської держави.
Зараз, нарешті, прямо й відкрито говориться, що демократія й лібералізм руйнують російську ідентичність. Останнє слово, звісно, вживається в не найширших аудиторіях, але звучить відкрито. Об це визнання розбиваються всі схожі на заклинання аргументи, що російський шлях — це шлях у нікуди, в минуле, вбік від цивілізованого світу. До чого викриття, якщо той, кого викривають, спокійно відповідає: це так, ну то й що?
І якби росіяни відправилися своїм особливим шляхом самі по собі, то від цього постраждала б незначна кількість відщепенців і ізгоїв серед них самих. Але ідентичність, якій може зашкодити демократія, включає потребу в постійній експансії. В ідеалі — в нав’язуванні російської моделі якомога більшій кількості народів у всьому світі. У нинішніх обставинах — в тому, щоб не допустити формування національних держав у своїх сусідів.
Коли з’явилися перші публікації про кремлівські плани створення Новоросії, я сам порівнював їх з тим, що спонукало Гітлера прибрати до рук Чехословаччину. Лише приплюсувавши її військово-промисловий потенціал до того, що вже був у рейху, можна було разом із СРСР починати другу світову війну. Паралель напрошувалася сама собою, коли йшлося про захват Росією областей, де зосереджений військово-промисловий потенціал України.
Але окрім паралелей з віддаленим минулим існує ще практика останніх двадцяти п’яти років. Із захватом Придністров’я тамошня промисловість не дуже розцвіла. Головним було відняти її у Молдавії, а не використовувати самим. Про Абхазію й Південну Осетію давно вже все сказано. Крим перетворюється на військову базу, в перспективі — ракетно-ядерну. Донбас теж не націлений на процвітання.
Мета війни очевидна — завадити вільному розвитку української нації та державності. Військові аргументи на користь продовження російської агресії із застосуванням усіх видів конвенціональної (поки) зброї вельми серйозні, передусім коридор до Криму. І ймовіність повномасштабного вторгнення до виборів зберігається. Але великою є ймовірність паузи, яка взята Кремлем для реалізації сценарію, подібного до грузинського. З істотними модифікаціями, звісно.
У Грузії ставку було зроблено на вибори, на відверто проросійського кандидата. В Україні відкрито прокремлівські сили на найближчих виборах особливих шансів не мають. Але є інше.
Незначна кількість воєн закінчувалася беззастережною капітуляцією. Це швидше виняток, зроблений для таких монстрів, як нацистська Німеччина і її союзники, за ініціативою Рузвельта й за зразком Громадянської війни в США, коли за конфедератами не можна було визнавати державної правосуб’єктності, що вже зроблено всім світом по відношенню до ДНР і ЛНР, а отже, в перспективі по відношенню до Новоросії. Але не про це мова, а про те, що перемогти можна, якщо противник почне ухилятися від протистояння і йти на поступки.
Багато чого говорить про те, що правляча українська еліта вела й веде дивну війну: одні воюють — інші торгують. Вона купує, як їй здається, місце в європейській еліті, розплачуючись територією власної країни — адже це Євросоюз наказав їй здати Крим. Що ж до Путіна, то війна для нього — засіб для досягнення змови еліт, згоди української еліти, що спирається на значну частину українського суспільства, — про це не можна забувати — на нинішній стан України, що погоджує умови Євроасоціації з Кремлем. Тобто на обмеження національного суверенітету.
Це означає, що говорити про війну України з Росією, протиставляючи її миру як іншому стану, ніяк не можна. Не виходить так: сьогодні воюємо, з четвертої години ранку не воюємо. Усі разом, уся політика Росії по відношенню до всього світу — війна. Гібридна війна, як назвали її в НАТО. Або ітераційна, за визначенням українського дослідника Віктора Скорика, коли поступки з боку противника досягаються крок з кроком поєднанням силових методів, підкупу, шантажу, обману, пропаганди й іншого.
І все це в найпершу чергу викликано потребами внутрішнього управління, збереження й зміцнення влади всередині Росії, консолідації її населення. Головне — не допустити модернізації самої Росії, трансформації російської ідентичності.
Зацікавлено в цьому стримуванні безліч людей, залучених у планомірну роботу, спрямовану на деградацію російської нації. Вони й становлять партію війни, що складалася в Росії ще в останні роки існування СРСР. І це інтелектуальне ядро нинішнього режиму значно небезпечніше й гірше тих, хто на поверхні.
Дмитро ШУШАРІН, історик, публіцист; Москва, спеціально для «Дня»
