Україна проходить через великі випробування. Йде війна не лише за територіальну цілісність, але за саме існування країни. Причини такого важкого становища з одного боку достатньо ясні, з іншого йдуть корінням у глибину нашої історії, ментальності і економіки, яка ще зберігає багато в чому радянські риси.
Можна досить багато і довго вести дискусії, чому так сталося, намагатися знайти відповідь на вічні питання про те, хто винен і що робити. Відповідей буде досить багато, але якось усе зводиться до пошуку або чисто економічних причин, або політичних. Насправді практично всі складнощі виростають з неподоланого радянського минулого. Події на Донбасі висвітили це зі всією очевидністю.
Незалежна Україна в значній мірі успадкувала рудименти радянської влади. Ніхто з правлячого класу насправді не займався і не був зацікавлений в очищенні суспільства від комуністичного тоталітарного минулого. У СРСР сталінщина ніколи не була в повному розумінні подолана. Знаменита доповідь Хрущова на ХХ з’їзді КПРС була закликана прибрати найбільш одіозні і потворні форми сталінської диктатури та заспокоїти комуністичну і господарську номенклатуру в тому, що їй ГУЛАГ і його похідні і, тим більше, розстрільні підвали більше не загрожують. У крайньому випадкові, як сталося з самим Хрущовим, достроковий вихід на персональну пенсію і забезпеченість тихим життям за умови не вторгатися до політики. В усьому іншому все залишилося без істотних змін.
Партійна, комуністична і радянська номенклатура, яка перефарбувалася на господарників гострозоро стежила за тим, щоб заклики націонал-демократів про проведення люстрації не було втілено в життя. Точно так само опиралися знесенню пам’ятників комуністичним вождям і перейменуванню майданів і вулиць. Прямо-таки шалений опір викликали спроби визнання бійців УПА учасниками війни і зрівнювання їх у правах з ветеранами Другої світової. Давалися брехливі пояснення, що пам’ятники і назви — це наша історія, а історію потрібно поважати й шанувати. Одного разу такому колишньому партійному функціонерові, а тоді вже олігархові місцевого розливу з політичними амбіціями нами було поставлене запитання: якщо дотримуватися такої логіки, то Гітлерові в Німеччині теж повинні були зберігати пам’ятники, адже це ж їхня історія і вулиці називати не іменами героїв Опору, а залишати на честь вождів рейху. Спочатку він довго думав, а потім став кричати, що радянський народ розгромив фашизм і він не дозволить... Власне кажучи, йому сказати було нічого, залишилося лише кричати і бити себе в груди. Можна подумати, що саме він переміг нацизм.
Цей на перший погляд забавний епізод як у краплині води відбиває всю суперечність політичного процесу в незалежній Україні. Наші невдачі та економічні проблеми не лише від продажності і корупції урядовців. Навпаки, вони прямий наслідок незавершеності революційного процесу, початого 1 грудня 1991 року.
Звернімо увагу на очевидний факт. З колишніх країн східної і південної частини Європи, а також держав Балтії найбільш успішними стали ті, в яких досить жорстко було проведено люстрацію і на її основі чистка державного апарату від комуністів і їхніх посіпак.
Польща, Чехія свій перехід від соціалізму радянського зразка почали саме з цього. Приблизно так само вчинили в країнах Балтії, хоча не скрізь однаково. Якщо порівняємо етапи розвитку згаданих країн і порівняємо з, наприклад, Болгарією, то контраст разючий. Остання взагалі пережила період комуністичного ренесансу, коли, на щастя на короткий час, спадкоємці Леніна-Сталіна повернулися до влади. Країна негайно відчула всі принади лівого популізму та вишикувалася біля порожніх прилавків у черзі за хлібом.
Швидкий розвиток Польщі, Чехії, Словаччини при всіх складнощах базується на повній відмові від комуністичного минулого. Болгарія, Румунія значно відстають. Не в останню чергу через недоведене до логічного кінця очищення від минулого. Але повернімося до України.
Думати, що ми покінчимо зі спадщиною комуністичного минулого, лише зваливши пам’ятники Леніну і його соратникам, вельми небезпечна ілюзія. Без суду над тоталітарним минулим і без заборони діяльності КПУ ніяк не обійдемося. Має бути моральна люстрація суспільства, нашому важкому минулому необхідно дати адекватну історичну та юридичну оцінку. Це питання ідеології, а вона є визначальною в розвиткові країни.
Річ не в тім, під якими партійними прапорами виступають спадкоємці Сталіна. Це — вторинне. Ми маємо політичну еліту низької якості, яка не гидує відвертою зрадою національних інтересів заради збереження своєї влади у всіх видах. Значна частина депутатів від Партії регіонів, як тих, хто зберіг партійні квитки, так і тих, хто переметнувся, виходячи з ситуації, яка виникла, до інших організацій, є манкуртами, для яких Україна не Батьківщина, а місце грабежу та захоплення чужої власності. Заради цього вони готові йти на змову з ворогом і навіть не приховують своїх намірів. Досить згадати візит групи депутатів Верховної Ради до Москви на засідання Державної думи. Чи таке можливе в будь-якій нормальній країні? Відповідь — очевидна! У нас таке має місце і це теж наслідок не проведеного вчасно очищення влади.
Ми ніколи не проведемо глибокі реформи, якщо цьому не передуватиме юридичний процес над комуністичною ідеологією та її фігурантами. Неважливо, що їх вже немає серед живих, судячи з дій наших комуністів і регіоналів справа Леніна-Сталіна живе, і ми не в останню чергу розсьорбуємо це на Донбасі.
Як говорив Черчилль, жорна історії мелють повільно, але вірно. Революція гідності значною мірою підірвала ідеологічну та соціальну основу під лівим популізмом у виконанні КПУ і Партії регіонів. Суспільство намагається стихійно очиститися від свого минулого у вигляді війни пам’ятників і протистояння їхньому знесенню з боку частини державного апарату та політиків, які не полишають надії на повернення до важелів влади.
Комуністи з їхніми червоними прапорами дійсно виходять у тираж. Це відбувається не лише в Україні, але також у Молдові, чи навіть у Росії.
Листопадові парламентські вибори, які мають відбутися в Молдові, можуть привести до істотних втрат для Партії комуністів (ПКРМ). Під впливом українських подій лідер молдовських комуністів Володимир Воронін змінив риторику, відмовившись від однозначної орієнтації на Росію, і взяв курс на підтримку європейської інтеграції. Молдовські політики та партії розділилися на два непримиренні табори — прозахідний і проросійський. ПКРМ метушиться між двома цими полюсами, і справа йде до електорального провалу комуністів.
У Росії вибори пройшли 14 вересня. З 23 регіонів, де кандидати від партії Зюганова брали участь у губернаторських виборах, в 13 комуністи змогли завоювати симпатії від 4 до 10% виборців. У чотирьох суб’єктах Федерації кандидати від КПРФ узяли 11% і ще в чотирьох — від 12 до 18%.
Виборець явно втомився від червоних, але не лише в цьому річ. Російська влада перехопила велику частину популістських і націонал-патріотичних гасел комуністів. Товариші Зюганова повною мірою відчули на собі всю силу адміністративного ресурсу і впливу ошукуючої інформації на федеральних телеканалах. Патерналістськи налаштований виборець зрозумів, що комуністи лише говорять, але зробити нічого не можуть. Ось і подався він у обійми Путіна і його партії «Единая Россия». Національний лідер часу даремно не гаяв. Повним ходом іде ідеологічне оформлення повернення до радянських символів і часів. Чого вартий той факт, що на прохання ветеранів Окремій дивізії Внутрішніх військ МВС Росії повернули ім’я Фелікса Дзержинського, яке вона носила з 1926 до 1994 року. Сатрапи з ВНК-НКВС-МДБ-КДБ знову в пошані.
Російська дійсність дає наочний приклад того, як небезпечно залишати без належної оцінки рудименти радянського минулого. У наших сусідів воно відроджується інколи в карикатурному, але від цього не менш загрозливому вигляді. Ми це відчуваємо у вигляді агресивності Москви.
Революція гідності на Майдані боролася не лише з режимом Януковича, а також із нашим минулим, вчасно не засудженим і тому неподоланим. Це залишає можливість для контрреволюції. Спробу реваншу минулого ми зараз переживаємо на нашому сході. Не лише олігархи, але також вихідці та спадкоємці партійно-господарської номенклатури намагаються зупинити кривавим шляхом потяг історії, рух України в майбутнє.
Про це попереджав Євген Євтушенко в своєму вірші «Наследники Сталина».
«Иные наследники розы
в отставке стригун,
а втайне считают,
что временна эта отставка.
Иные и Сталина даже
ругают с трибун,
а сами ночами тоскуют
о времени старом.
Покуда наследники Сталина
живы еще на земле,
мне будет казаться,
что Сталин еще в мавзолее.»
Доки комунізм, ленінізм-сталінізм не засуджені, КПУ не розпущена за своє минуле і сучасне, перемога революції гідності і Майдану не буде повною. Зуби дракона посіяні в нашій землі, і якщо їх із неї не видалити, вони можуть вирости знову. Цього допустити не можна.
